У мене був жахливий день. На роботі нічого не клеїлось, ще й шеф накричав. Хіба я була винна, що в нього був поганий настрій?
Але схоже, він був такий не лише в мене. Я зайшла в пиріжкову. Мені було наплювати на дієту, вагу та калорії.
-Дайте, будь ласка, два з капустою, два з лівером та трубочку з згущеним молоком.
Я сіла на лавочку і їла пиріжки, наче в останнє в житті. Біля мене сів чоловік. Він був одягнений в гарний костюм, модні туфлі, наче тільки що зійшов зі сторінок журналу. Проте був сумним.
-Що теж поганий день?
-Можна і так сказати. – відповів він.
-Ви на фотосесію зібрались?
–Я втік з власного весілля. – зажурено нахилив голову чоловік.
Кусочок пиріжка вивалився з мого рота і впав біля ніг. Мабуть, не потрібно було починати цю розмову. Цьому хлопцеві однозначно було не до розмов зараз, або навпаки я опинилась в цьому місці в цей час не з дарма.
Виявилось, що Назар познайомився з майбутньою нареченою в клубі. Вона була його повною протилежністю, але спочатку це було кумедно. Всі говорили, що різні люди притягуються. Він любив навчатись. Читати, шукати нову інформацію, не зважаючи на освіту інженера, йому хотілось займатись комп’ютерним програмуванням. Вона, Анжела, любила життя. Дівчинка була єдиною донькою батьків і завжди отримувала все що хотіла. Анжела любила тусовки, яскраве дороге вбрання і тратити гроші. Назар намагався забезпечувати усі забаганки коханої.
Він любив її по справжньому, а вона любила себе. Хлопець вирішив зробити їй пропозицію. Звісно, дівчина погодилась. Батькам ця подія була до душі. Вони якнайшвидше почали підготовку до весілля. Проте Назару поступово відкрились очі, він почав помічати, що важливіше для його майбутньої дружини.
Він хотів припинити все на етапі підготовки та йому бракувало сміливості. Назар не знав як саме, пояснити родичам які вибирали страви для весільного столу, що не хоче прожити з цією дівчиною все життя.
Коли настав день весілля, всі були як на голках. З самого ранку і двох домах була метушня. Наречена робила макіяж, зачіску та надівала сукню. Проте в голові Назара, роїлись сумніви стосовно декількох наступних годинах його життя.
Встаючи на поріг будівлі, де вони мали обмінятись обручками, хлопець повернувся до нареченої і сказав:
-Вибач, але я не можу бути з тобою.
І побіг в невідомому напрямку. Родичі кричали в слід, просили зупинитися, але він біг не озираючись. Так хлопець і опинився біля пиріжкової.
-Будете пиріжок?
Я не знала, як розрадити незнайомця. Мені хотілося, допомогти йому, сказати що не все втрачено. Мабуть, він просто не знайшов ту саму дівчину, яка зробить його щасливим.
-Знаєте, а я навіть хлопця не маю часу знайти. – відповіла чоловіку. – Зранку до ночі працюю, вкладаю всю душу в неї, а мій керівник не оцінює мою роботу. У мене є кіт Кукі, лиш він чекає мене вдома. Усі стосунки закінчувалися, або зрадою, або тим що хлопець був лінивим і замість роботи, грав в комп’ютерні ігри.
Хлопець засміявся з моєї розповіді, тому і мені стало потішно. Я зрозуміла, що мої проблеми мізерні. Але спільне у нас, те що ми не знайшли другу половинку. Згодом, нам заманулось прогулятися по місту. Дізнались багато одне про одного.
Того весняного дня я надівала весільну сукню. За останній рік моє життя сильно змінилось. Звільнення з старої роботи, новий колектив, коханий чоловік. Мені й на думку не спало те, що після стількох років невдалих відносин зможу знайти собі людину до душі. А ще більш незвично, в який спосіб ми познайомились.
Мій наречений саме той незнайомець втікач з лавочки біля пиріжкової. Після дня нашої зустрічі ми продовжили спілкування, яке переросло в справжнє і щире кохання. В цей день ніхто не втікав з-під вінця. Кожен з нас саме та половинка, яку ми шукали так довго.
