Зараз мені 23 роки, живу окремо з 18. У мене є багато братів та сестер, наймолодшій на цей момент всього лиш 3 рочки. Я народилася другою дитиною у сім’ї, а всього нас 9. Здається, мало б бути весело, ніколи не думаєш про те, що ні з ким поговорити, але насправді я нікому не була потрібна, кожен сам по собі.
З старшим братом стосунки не налагодилися, коли були малими часто дуркували, однак у підлітковому віці інтереси різко пішли різними напрямками, Іван приділяв більше уваги друзям, а потім зовсім переїхав на навчання в інше місто. Я залишилася сама із молодшими, деяким з них повністю слугувала нянькою. От уявіть собі: Іван старший за мене лише на 2 роки, ми могли б бути перспективними друзями на все життя, однак не склалося, а Марійка, третя у сім’ї, молодша за мене уже на 6 років, – уже було не цікаво разом проводити час. Сестра більше тяжіла до ще молодших дітей.
Ось так я залишилася сама. Заводити шкільних друзів мені не вистачало часу, адже після навчання я була зобов’язана доглядати за малими, матір не справлялася, а батько завжди пропадав на роботі. Не скажу, що у такій великій сім’ї чогось не вистачало, – батьки мали достатньо грошей, аби забезпечити нас усіх. Всі смачно харчуються, мають красивий і новий одяг кожен сезон. Що братові, що мені змогли дати вищу освіту, оплатити все навчання та навіть проживання. Та все пліток і шепоту та спинами було достатньо, всі як один вважали, що мають право влізти у наші справи та спитати навіщо народжувати так багато дітей. Нібито їх то стосується, хтось і одну дитину не може прогодувати!
У 18 років я вирішила, що також потрібно їхати у світ і вступила до закладу у сусідньому місті, там орендувала невелику квартиру. Перші місяці я була в шоці, що у домі буває тиша і спокій! Життя почалося налагоджуватися, у мене з’явилися університетські друзі та навіть хлопець, з яким я до тепер разом.
Лише після переїзду від батьків я змогла відчути, що можу бути комусь потрібна не лише як нянька чи помічниця по дому.
