Я проживаю в Англії уже понад 7 років. У свій час іммігрувала разом із сім’єю, оскільки чоловік зміг офіційно влаштуватися тут на роботу, а відмовлятися від такого ніхто не буде. Вдома у мене залишилися старенькі батьки, а також брат із дружиною, Катериною, та двома, уже дорослими, дітьми. Коли я покидала Батьківщину, була впевнена, що матір з батьком не залишаються на самоті, за ними буде кому приглянути, але не так все просто.
Тарас разом з дружиною обіцяли, що будуть приїжджати щотижня до стареньких та допомагати з господарством: потрібно і води наносити, і з городом поратися. Давніше цим займалася я з чоловіком, тепер все лягло на плечі брата. Він, як було домовлено, спочатку приїжджав в село, правда сам, без дружини й дітей. Пройшло пів року як ми жили в Англії й тоді моя матір поскаржилася на те, що Тарас ні разу за останні 4 місяці так і не навідав їх. Я була шокована. Де ж він подівався?
Спершу я почула відмовки від Тараса про роботу та зайнятість, а на питання, чому ж дружина чи діти не можуть приїхати до батьків, – відмовчувався. Зараз братова жінка взагалі не хоче спілкуватися ні зі мною, ні зі свекрухою та свекром. Добре, а чому рідні онуки так наплювали на бабусю з дідусем? Здається мені, все це вплив Катерини. Вона завжди вороже до нас ставилася, а коли почула, що ми переїжджаємо, так взагалі перестала спілкуватися. Заздрість? Скоріше всього.
На цей момент я знайшла жінку, яка доглядає за батьками, віддалено переказую їй заробітну плату. Все думаю, хіба так може бути? Рідний син із сім’єю живе зовсім неподалік, а допомагати повинна чужа жінка. Від переймань за стареньких, у мене вже виникає бажання зібрати речі та повернутися додому, щоб самостійно про них піклуватися.
