Я не любила котів. Вибачте мені, але така уже була правда. З самого дитинства мені подобалися собаки. Вони вірні друзі, завжди поряд, можуть захистити у потрібний момент, а що коти? Великі пухнасті лінивці, яким те й роби, що подавай поїсти, як той прислуга. Більшість ще й живуть самі по собі, от ніби вони в домі є, але й немає одночасно. Однак зараз моя думка кардинально змінилася і все завдяки малому чорненькому Васьці.
У мене був нелегкий період у житті: розійшлася із чоловіком, роботи не мала, з квартири довелося з’їхати до невеличкого заміського будинку, який залишився мені ще від бабусі, як спадок. Там навіть всіх сучасних комунікацій не було, – носити воду з криниці я таки не звикла. Був у мене собака, Рекс. Славний такий, однак він хотів багато уваги: стрибав, бігав, носив м’ячик. Потрібно було вигулювати по 2-3 рази на день (самого пускати надвір мені було лячно), бігати та гратися, а ресурсів ніяких не було, не тоді, коли мене накрила депресія.
У той момент і з’явився Васька, – сам прийшов до мого будинку. Ну не виганяти ж тварину, взяла до себе. Той постійно приходив, лягав мені на груди та муркотів. Всі свої справи робив на вулиці, їв усе, не просячи делікатесів. З часом моє серце розтало. Я зрозуміла, що цей малий, своїми ласками, вселив у мені любов та ніжність, яку хотілося дарувати всім навколо.
Відтоді Васька разом із Рексом живуть у моєму домі. Більше ніколи не скажу, що не люблю котів.
