Лише через один рік подружнього життя, я дізналася, що чоловік уже давно мені 3раджує. Здається, це почалося навіть ще до нашого одруження. Що творилося всередині мене, просто не передати словами, – це було жахливо, я дуже не хотіла ось так розлучатися. Напевно, ми ще з 8 місяців приховували свою проблему, доводилося прикидатися нібито нічого не знаю, що все добре і потрібно просто налагодити наші стосунки, адже я вже чекала на дитину.
Втім, довіру до чоловіка відновити так і не вдалося, тож я вирішила розірвати цей шлюб. На той момент на руках уже була моя маленька донечка. Лише після розлучення, я зрозуміла, що ми виявилися зовсім різними людьми, хоча признаю, що раніше на це навіть не звертала уваги. Кінець стосунків був неминучим, скільки б часу не пройшло.
Так почалося моє самостійне виховання Насті. Мені більше не хотілося заміж, не хотілося жодного чоловіка, лише віддати усю себе рідній дитині. Пройшло понад 17 років перш ніж я знову відчула кохання всередині себе.
Коли дочці було 13 років, я зрозуміла, що коштів сильно не вистачає на усі наші потреби, тож порадившись з Настею та матір’ю, поїхала закордон на заробітки. В Італії провела довгі 5 років. Увесь цей час дочка жила з бабусею, проте, коли старенька покинула цей світ, мені прийшлося повернутися додому.
Чесно кажучи, зовсім цього не хотілося, адже в іншій країні я встигла повністю влаштувати своє життя. Там був стабільний заробіток, приємні люди, багато місць для подорожей, а ще чоловік, Італієць, з яким у нас щось почалося зароджуватися. Дома про це все довелося розказати дочці, – вона ж уже доросла, повинна була зрозуміти мене.
На жаль, Настя образила, що я хочу зовсім покинути її на самоті, хоч вона була уже повноліття і могла спокійно жити окремо, у власній квартирі. Реакція її стала для мене неочікувана. Мені спливло в думці запропонувати їй поїхати разом зі мною, вступити там до університету, проте Настя відмовилася, адже вдома у неї є друзі, улюблені місця, а там вона буде зовсім чужа.
Всі докоряли мені, казали, що я вчинила неправильно, адже таки повернулася в Італію, залишивши рідну дитину саму на Батьківщині. Ми зідзвонюємося як можна частіше, моя пропозиція все ще в силі, раптом Настя передумає, тоді я б була лише рада бачити її біля себе, навіть мій італієць не проти прийняти дочку у своєму домі.
А як ви вважаєте? Я правильно вчинила, що поставила свої бажання вище за інших? Все-таки, Настя уже повнолітня і може подбати про себе.
