Я працюю медичною сестрою у місцевій дитячій лікарні. За весь період практики спостерігала багато подій, часто зовсім не позитивних. Нещодавно у мій відділ поступив хлопчик, років 4, із хронічним захворюванням. За прогнозами лікарів, дитина довго б протягнула, тому йому влаштували справжнє свято, виконавши мрію.
Андрійко, так його звали, постійно грався із іграшковим собакою, мовляв, це його найкращий друг, от би він був ще живим. Малий мріяв про реальну тваринку. Гратися із собачкою на вулиці, бігати та радіти життю. Про це знали його батьки, однак не наважувалися завести чотирилапого, адже, доглядати за ним після втрати сина буде нестерпно.
Спостерігаючи за цією картиною, я дала ідею. Скоро в Андрійка повинно було бути день народження, який він змушений провести у стінах дитячої лікарні. Щоб виконати його мрію, мені спало на думку, запропонувати батькам принести цуцика, який місяць тому народився у собаки моєї подруги. Якщо так трапиться, що вони не захочуть її залишити надалі, – я візьму тваринку назад.
Я знаю, що це виглядає доволі двозначно. Виходить цуцик зіграє роль іграшки, якою пограються і повернуть. Та все ж, мені понад усе хотілося побачити щасливі очі Андрійка, тим більше я особисто давно думала про собаку, – заберу її до себе додому і буду згадувати радісного хлопчика, дивлячись на неї.
Ось, через декілька днів, увесь відділ святкував 5-річчя Андрійка. Повсюди були повітряні кулі, величезний торт. А вкінці, матір занесла на руках маленького золотистого лабрадора та вручила своєму синові. Передати словами, що було далі – неможливо. Дитина плакала від щастя. Лікарі дозволили залишити тваринку у палаті, тож вони стали нерозлучними.
Хлопчик прожив ще тиждень. Я вже готувалася забрати чотирилапого додому, коли батьки повідомили, що собака залишиться в них, як пам’ять про маленького сина.
