Я виросла у дитячому будинку. У мене нікoли не було сім’ї: ні матері, ні батька, ба навіть сестер чи братів не було. Тож, коли вийшла заміж за хлопця, якого зустріла на роботі, – я працювала продавцем, а він зайшов купити хліба, – раділа, що тепер у мене є рідна мені людина.
Ми стали жити у домі його матері, – у мене не було жодних заперечень, адже велика родина – моя мрія. Свекруха була непогана, ми не сварилися, я просто намагалася ніколи їй не перечити, сумлінно виконувала всю хатню роботу, допомагала у саду та на городі, готувала вечерю на всіх. Та все ж мати чоловіка не сприймала мене як рідну доньку.
У Олександра була молодша сестра, яку їхня мати любила до глибини душі. Все для неї, хоч та давно жила окремим життям із власною сім’єю. Всі дорогі старовинні хустки, сукні, сервіз свекруха віддала доньці. Можливо, воно і правильно, адже хто я така? Всього лиш невістка, яку син привів у дім.
Найприкріше було те, що я допомагала із худобою та господарством, але все одно повинна все купувати на ринку та в магазині. Всі вирощені овочі, м’ясо та молочні продукти мати чоловіка відвозила сестрі Олександра, хоч та сама жила у місті і могла самостійно придбати. Точкою невідворотного стала яблуня біля нашого дому.
Я так любила її, сама посадила, очікувала на соковиті яблучка, хотіла порадувати свою сім’ю – спекти пиріг, наварити узвару. Всі мої бажання вмить розбилися, коли я побачила пакет фруктів, які свекруха нарвала поки мене не було вдома, для того, щоб віддати доньці. Не розумію, чому так: Марина ж за весь час мого проживання у цьому домі, ні разу не приїхала навідатися. Її не цікавить все це господарство, у неї є свої турботи та сім’я.
Від образи та розуміння того, що назавжди залишуся просто невісткою, я взяла сокиру та зрубала яблуню під вікнами, яку любо доглядала. Хотілося зібрати речі та виїхати з того будинку, але куди мені податися? Не було ні родини, ні власного житла.
Провівши зо 2 години у саду, я повернулася додому і побачила свіжий, ароматний яблучний пиріг на столі, а також свекруху, яка радісно зустріла мене! Мати чоловіка навіть вигляду не подала на зрублене дерево біля дому.
– Ви не відвезли яблука доньці у місто?
– Купить собі у магазині, нам вони потрібніші, – почулося мені у відповідь.
Хай там як, але тепер мені доведеться садити нову яблуньку.
