Я була єдиною дитиною у сім’ї, тому ще з малих літ казала, що народжу багато-багато дітей, щоб їм не було так нудно, як мені. З плином років моє рішення не змінилося. Коли познайомилася із Сергієм, одразу заявила, що хочу 3 дочки і ще 2 хлопчики, – коханий не заперечував, казав, що лише радий мати таку велику сім’ю у майбутньому.
Вперше я завагітніла після року подружнього життя. Народився хлопчик, назвали Назарком. Чесно кажучи, наступну дитину планували через роки 2-3, проте коли синові було лише пів року, я дізналася, що вагітна вдруге. Так наступного ж року з’явилася Софійка. Потім Мирослава, Василько і Миколка. У всіх різниця у віці дуже мала.
Зараз мені уже 32 роки, найстаршому Назарку нещодавно виповнилося 12. Виходить, що я увесь цей час сиділа вдома у декреті. Зовсім скоро Миколка повинен був піти до дитячого садка і я планувала вийти на довгоочікувану роботу. Не думала, що постійне знаходження вдома з дітьми таке виснажливе. Уже мріяла про те, як буду чепуритися та виходити у світ, спілкуватися із людьми, пліткувати з колегами.
Та ось, вчора всі мої уявлення про ідеальне життя поза домашніми клопотами вмить розбилося. Я знову очікую на малюка, уже шостого. Не знаю, як так трапилося, з коханим ми цього не планували. Тепер доведеться знову сидіти 2-3 роки у чотирьох стінах і слухати увесь час дитячий галас. Чоловіку все одно, він працює з 7 ранку до 10 вечора, бачиться з малечою лише вихідними і то, здебільшого ми віддаємо їх бабусям та дідусям, або я могла хоча б трохи відпочити.
Мріяла про велику сім’ю, а тепер лише скаржуся.
