Колись у нас була щаслива сім’я. Були мама і тато, я безтурботно гралася у пісочниці зі своїми братами, але завжди мріяла скоріше вирости. Здається, всі діти вважають, що у дорослих життя набагато цікавіше – вони можуть піти, куди їм заманеться, можуть їсти досхочу солодкого та самі обирати, що одягнути,ніякого сну після обіду. А батьки тільки сміялися з нас та казали, що вони б віддали все, аби знову відчути смак дитинства.
Зараз я їх прекрасно розумію. У дорослому житті так багато проблем, які ти не знаєш як вирішити, але повинен – ти уже дорослий і вже немає наставників на подальше життя.
Коли мені було 14, батьки розлучилися. Напевно тоді то моє дитинство закінчилося зовсім. Я та 2 моїх братів залишилися з матір’ю, яка зводила кінці з кінцями, щоб прокормити нас. Батько не згадував про нас, вдруге одружився, народились діти. Навіщо ми йому?
Мати зрозуміла, що сама забезпечити сім’ю не зможе, тому дуже скоро поріг нашого будинку переступила нога іншого чоловіка. Звичайно, ні я, ні брати не зустріли вітчима з теплотою та любов’ю. Можливо, ми б хотіли з ним подружити, але Ігор сам цього не хотів. Та все ж, якось вживалися разом.
Уже через пів року мати дізналася, що вагітна. Вітчим був неймовірно радий, він так хотів власну дитину. Коли народився Сашко, часу на мене на братів зовсім не зосталося.
Тож нас розділили та відправили кого куди: мене у коледж при інтернаті, де я почала навчатися та проживати; середущого Віталіка віддали у військове училище, де дисципліна була найстрогіша; молодшого Максимка – у дитячий будинок. Так ми залишились не лише без батьківського дому, а й окремо один від одного.
Нічого було робити, виживали як могли. Матір все рідше навідувалась до нас, скаржачись на брак часу, потрібно Сашка бавити, на ноги піднімати.
Так ми зросли, кожен у своєму світі. Я вийшла заміж, брати знайшли престижні роботи. Однак ми все ще намагалися приїжджали до матері з вітчимом. Батьком ми так і не стали його називати, хіба ж він заслуговує на таке звання? Допомагали їм, як могли і чим могли.
Одного разу ми чули, як вітчим розказував матері, що ми будемо претендувати на будинок, як спадкоємці, тож Сашкові нічого не залишиться. Однак, виховані з дитинства, повазі до старших, не відвернулися від батьків і після того випадку.
Незабаром вітчим п0мер, матір залишилася із Сашком на самоті. Та забезпечувати одну дитину легше ніж трьох, як в минулому. Та й мама уже була не молода. До слова, із Сашком ми всі подружилися. Гарний хлопець, виховали його безперечно достойно.
З тієї причини, що я рано почала забезпечувати себе сама, уже в 27 у мене була успішна кар’єра, чудовий чоловік та, сподіваюся, скоро чудові маленькі діти. Брати також змогли влаштуватися у цьому житті: середущий Віталік продовжив військову кар’єру, а малий Максимко зміг відкрити власну справу.
Після смерті матері, ми всі відмовилися від батьківського дому, залишивши його повністю Сашкові, як і хотів його батько. Не потрібно нам втрачати наші стосунки через нерухомість.
З часом я зрозуміла, що вдячна вітчиму за все, що він зробив і не зробив для нас. Хто знає, де ми б були зараз, якби тоді він не відправив нас у самостійне доросле життя.
