Я завжди була небайдужа до тварин. Мені навіть пощастило зростати разом із домашнім улюбленцем, який був старшим за мене! Скільки себе пам’ятаю, я годувала усіх тварин на вулиці, які траплялися мені на шляху. Тож, коли прийшов час вступу до університету, вибір був однозначним – ветеринарна справа.
На літо мені спливло на думку податися у місцевих притулок. Там були раді усім, хто бажає хоча б якогось допомогти. Дивитися на мордочки собачок та котиків було нестерпно, адже так хотілося усім подарувати любов та тепло. Зате з часом зрозуміла, що я уже це дарую їм і на душі стало спокійніше.
У 18 років я повністю відмовилося від м’яса. Це було важко, адже сім’я у мене м’ясоїдна, уже звиклося декілька разів на тиждень вживати продукти тваринного погодження, однак мораль все ж перемогла. У 20 років, перебуваючи на третьому курсі, мені запропонували вакансію асистента ветеринара, зрозуміло, що я з радістю погодилася. Цей етап змінив усе моє життя.
Спершу мене переповнювала радість за можливість допомогти нещасним тваринам, а потім почалися випадки несумісні із життям. Деякі господарі приносили повністю здорових улюбленців просто аби позбавитися їх. Бували випадки, коли нічого не залишалося, як самостійно доводилося відбирати найдорожче. На моїх руках зникло не одне життя. Моє існування стало схожим на жахіття, яке, здається, ніколи не закінчиться.
Через пів року я звільнилася, а ще через місяць забрала документи із університету. Емпатії та зайвим переживанням не місце у такій професії, а я не змогла стати холодною та раціональною, щоб не сприймати кожну ситуацію близько до серця.
На цей момент я продовжую допомагати притулкам, не вживати м’ясо та підбирати кожну тваринку з вулиці, віддаючи їх у хороші руки. А от із професією ветеринара так і не склалося.
