Я все життя винила себе, адже через мене матері не стало. Коли я народжувалася, у неї було слабке здоров’я, що й не дало нам жити довго і щасливо, як повноцінна сім’я. Батько любив мене, однак мені таке ставлення здавалося нещирим. А як могло бути по-іншому? Через мене п0мерла його кохана.
Про це я дізналася від своєї бабусі, десь у віці 5-ти років. Вона одноразово проговорилася, мовляв, жаль, що її дочка так і не змогла побачити, яка у неї прекрасна дівчинка росте. Не змогла навіть потримати мене на руках, так і в родовій палаті згасла. Я була далеко не дурненька і одразу все зрозуміла, навіть у такому малому віці. Відтоді почало здаватися, що всі мене ненавидять, звинувачують у тій трагедії. Мимоволі й сама стала так думати.
Всі розмови на мене не діяли. Допоки батько не вирішив серйозно про це зі мною обговорити. Він розказав усе: як вони познайомилися, про весілля і, головне, як, знаючи про слабке серце, захотіли завести дитину. Він сам відговорював мою матір від цього, просив не піддавати себе ризику, мовляв, можна усиновити дитину. Але вона дуже хотіла залишити частинку себе після смерті.
Батько розказав, що ще до вагітності, її стан значно погіршився. Лікарі давали рік, можливо два, не більше. Тому вони вирішили не чекати, а народжувати чимшвидше. Все трапилося, як і думали. Вагітність була дуже важкою. Моя матір майже увесь час провела у лікарні, то у кардіологічному відділі, то на збереженні. А от самих родів уже не витримала.
Останніми її словами було прохання піклуватися про мене, адже дитина – все, що залишилося у батька від неї. Я – не винна у її смерті, навпаки, у мені живе частинка батькової коханої жінки, бабусиної дочки, моєї матері.
