Я була дитиною, як то кажуть «зірвиголова». Постійні подрані колінка, війнушка з хлопцями у дворі, двома словами – непосидюча дитина. Але пам’ятаю, що все життя у мене було відчуття, ніби-то чогось чи когось не вистачає, начебто я втратила щось дуже важливе.
Все стало зрозуміло у середній школі. Коли мені було 13 років, я поїхала до літнього табору. Три тижні на свіжому повітрі із ровесниками, шашлики, похід у гори, кожного дня дитячі розваги. Мені, як дуже активній дитині, це принесло багато задоволення, а окрім того допомогло знайти загублений фрагмент, який я відчувала все дитинство.
Протягом усього часу, проведеного у літньому таборі, відбувалися дивні речі. Мене постійно називали то Катя, то Ліза. До слова, мене звати саме Катя. Крім того, іноді мене гукати зовсім незнайомі мені люди, але з такою упевненістю, ніби-то мене знають.
Якось, одного сонячного дня, коли мій загін із вожатими відправилися до найближчої ріки, я познайомилася із милою дівчинкою з іншої групи.
– Ліза! Привіт, а тебе хіба не забрали уже батьки додому? – спершу почула я від неї.
– Привіт, мене звати Катя, чому мене інколи кличуть Лізою?
– Дивно, ти дуже схожа на мою подругу Лізу. У тебе немає часом сестри-двійняшки? – чи то із жартом, чи серйозно відповіла мені дівчинка.
– Ні, я одна в сім’ї, і завжди була. А ти маєш фото тієї Лізи?
– Так! Сама поглянь.
Побачивши фотографію двох на дівчат на телефоні, я мало не впала на місці. Одна з них була точна копія мене! Звичайно, ми трохи відрізнялися, але це можна було помітити лише якби ми разом стояли одна біля одної. Нічого не зрозумівши, я вирішила, що це збіг долі, та не продовжувати цю тему зі своєю новою знайомою. «Запитаю про це у мами, коли приїду» – подумала я.
Провівши подальші дні у літньому таборі весело та радісно, я повернулася додому. Насправді я все ніяк не наважувалась спитати свою матір про Лізу: чи знає вона про неї, чому та дівчинка так схожа на мене, можливо, у мене була сестра? Та все, моя цікавість перемогла.
Спочатку матір нічого не могла зрозуміти. Але потім з’ясувалося, що у її мами дійсно народилася не лише я, нас було двоє. Мою сестру мама залишила в пологовому будинку, тому що їй не було на що утримувати обох. А все-таки, вона знала, у якому дитячому будинку живе її друга донька. Але коли через деякий час мама прийшла в дитячий будинок, чи то для того щоб навідати, чи для того щоб забрати назад, з’ясувалося, що її дочку уже удочерили. Матір вирішила не вмішуватися в іншу сім’ю, раз вона залишила дитину у пологовому, то нехай і залишить у спокої.
Насправді мою сестру удочерили та забрали у зовсім інше місто, тому моя матір сподівалася, що я ніколи із нею не зустрінусь. Хто ж міг подумати, що у літньому таборі будуть діти із різних міст і я так легко про все дізнаюся.
Я вирішила, що не буду шукати свою сестру, нехай це залишиться у таємниці, хоча, хто знає, можливо, доля знову зведе нас разом. Мені дотепер цікаво, як би склалося моє життя, якби мама залишила мене в дитячому будинку, а не мою сестру.
