Все своє подружнє життя я забезпечую свого чоловіка. Насправді завжди мріяла, що мій любий буде головою сім’ї, а я маленькою принцесою, яка немає проблем. Та життя вирішило зовсім навпаки.
Ми познайомилися дуже сучасно – в інтернеті. Він сам написав мені та запропонував зустрітися. Спершу я декілька разів відмовила, адже ставилася до такого доволі скептично, але одного разу вирішила все ж спробувати. Він мені сподобався: високий та ввічливий, знав як поводити себе із дівчиною Після двох-трьох таких побачень ми почали зустрічатися. Оскільки ні у мене, ні у нього немає своєї квартири, після весілля Василь запропонував винаймати окреме житло від батьків.
Зараз ми уже понад 5 років як одружені, виховуємо 3-річну принцесу Полінку, проте чоловік так і не знайшов роботу. Він цілими днями сидить на дивані та дивіться телевізор, навіть не приготує вечері та не зробить порядок у домі, мовляв, це жіноча справа. А хіба жіноча справа забезпечувати всю сім’ю, працюючи по 12-14 годин на добу?? Раніше я йому вірила та підтримувала, терпеливо очікувала поки коханий знайти дійсно гідну роботу, а тепер бачу, що йому просто так комфортно живеться. Звичайно, у нього руки золоті, він може зробити щось корисне: перемонтувати сантехніку, прибити полицю, інколи робить за іншим людям за гроші. До тепер не розумію, чому чоловік не хоче перетворити це хоч на невеликий бізнес.
Кожного разу, намагаючись поговорити з ним, отримувала лише пусті обіцянки, дуже стомилася від цього. Одного разу вже ж це дало свої плоди і Василь поїхав на 3 місяці на заробітки, проте повернувся ні з чим. Ось так, все, що заробив, – все і витратив. З дитиною мені завжди допомагає мати, вона також інколи приходить, що приготувати їжу, коли я затримуюсь на роботі. Завдяки їй та важкій праці мені вдалося назбирати на власне житло.
Зараз я думаю придбати квартиру та переїхати, без чоловіка. Пора щось вирішувати: або він бере відповідальність за сім’ю, або ми розлучаємося, адже для мене він став лише додатковим вантажем, а не помічником у житті. От лише не знаю, як йому про це повідомити. Згадуючи ще про свою донечку, сумніваюся, чи варто, щоб дитина росла без батька.
Мені лише 30 років, всі подруги підтримують та кажуть, що я ще зможу зустріти гідного чоловіка та батька для Полінки, а від Василя потрібно втікати, а то все життя так і буду тягнути все на своїх жіночих плечах, а так бути не повинно.
