Я працюю продавцем у невеликому місцевому магазині. Він знаходиться в мікрорайоні міста, серед жилий будинків, тому покупці зазвичай ті ж самі. Можна сказати, що я уже знаю всіх дітей, які граються у ближньому дворі.
Нещодавно біля магазину почала з’являтися дівчинка. Зі слів сусідів вона з дідусем переїхала з прифронтового міста. Батьків, як я зрозуміла, більше немає. Дівчинка гуляла сама по собі, іноді зовсім замурзана. Часто гризла сухий шмат хліба.
Я бачила, що вона заглядає до магазину, чи то з цікавості, чи то ба з голоду дивилася на продукти. Тож я вирішила поговорити з нею.
– Привіт, а ти тут живеш?
– Так, я з дідусем разом приїхала з іншого міста…
– Далеко воно?
– Напевно, ми довго їхали…
– Чому ти тут сама, ти голодна? Дідусь дивиться за тобою?
Я розуміла, що починаю відверто розпитувати дитину, але не могла зупинитися. Мені дуже цікаво і водночас жаль дівчинку. Вона виглядала самотньо.
– Де твої батьки? – задала я ще одне запитання.
– У мене більше немає батьків. Ми з дідусем залишилися самі.
Я дала їх пакет продуктів і солодощів, і стала думати, що б то зробити. Не може така мала дитина рости сама по собі. Вирішила, що потрібно завітати до них у гості. Можливо, ви подумаєте, що я влізла туди, куди не потрібно, але мені було не по собі, просто так це залишати я не хотіла.
На наступний день я сказала дівчинці, що проведу її додому. Там був дідусів, дуже старенький, ледь ходив і голосно кашляв. Він сказав, що у нього проблеми зі здоров’ям, але не може поїхати у лікарню, бо Соломійку немає на кого залишити. Тож я забрала її до себе.
Через місяць дідусь у лікарні п0мер. За цей час я встигла подружитися із дівчинкою, тож віддавати у дитячий будинок не збиралася. Оформила всі необхідні документи та удочерила Соломійку.
Ось уже декілька місяців, як мене є донечка. Я щаслива, що не лише сама знайшла сім’ю, але й подарувала її Соломійці.
