Мій брат і сестра, вимагають від мене поділитися заповітом, який склав мій покійний дідусь. Але, я цього не хочу і не буду робити. Нас в сім’ї було троє дітей, я, моя старша сестра і брат, за віком такий як я, бо ми з ним двійнята. Мама з татом, все життя працювали, щоб у нас був достаток. Жили ми у будинку. Великому будинку. В принципі місця вистачало всім. Ми виросли, старша сестра, не хотіла йти вчитися в університет і залишилася біля батьків. А брат, вирішив одружитися і живе тепер у дружини у квартирі. Одна я, вирішила кимось в цьому житті стати, і вступила до університету, на факультет обліку і аудиту. Дуже любила математику і мені, вдалося здобути вищу освіту.
Жила, на період свого навчання, я у дідуся. Це моєї мами тато. Він жив сам у місті, тому, щоб не знімати квартиру, на час навчання, бо ж додому треба було довго доїжджати, я вирішила поселитися у дідуся. Дідусь дуже хворів останнім часом. Але навантажувати мене не хотів. Я допомагала, як могла, і з навчанням встигала, і робила їсти дідусеві. Згодом, вирішила найняти дідусеві людину, яка допоможе мені в догляді за ним. Така людина знайшлася одразу. За свою стипендію, я вирішила, що буду платити, цій людині зарплатню. А дідусевої пенсії, нам вистачить на проживання. Згодом, дідусь почав себе все гірше почувати, перед смертю, він склав заповіт. В якому було вказано, що квартира тепер моя. Дізнавшись про це, брат і сестра, почали претендувати також на квартиру. Не розумію, з чого б це, завжди на дідуся всім було байдуже, а як є квартира, то вже всі раді цьому. Я не хотіла віддавати їм своє майно, і нічого не збираюся й надалі, робити. Я заслужила цю квартиру, а сестра з братом нехай думають про мене, що хочуть.
