Мої подруги та знайомі не розуміють, чому я не візьму на роботу няню, щоб та дивилась за моїми дітьми, адже я проводжу з ними дуже багато часу. А я не розумію їх — яке їм взагалі діло до мене? Нехай живуть своїм життям, я ж у їхню родину не лізу.
А як взагалі інакше? Вони мої діти, і я хочу, аби вони були поруч зі мною, поки це можливо. Колись вони виростуть і кожний піде своїм шляхом — ми будемо рідко бачитись…Тому зараз я завжди поруч зі своїми кровинками, я щаслива, що маю таку можливість. Чоловік працює, отримує хорошу заробітну плату, тому мені не має потреби працювати, це сказав також мій коханий.
А все це з дитинства… Не можу сказати, що батьки мене ображали — аж ніяк. Вони працювали, робили все, для того щоб я мала що з’їсти смачненьке, носити гарний одяг, мати нові іграшки. Але мені тоді потрібна була лише їхня увага. Маму з татом я бачила дуже рідко — мене виховувала бабуся, поки батьки працювали за кордоном. Я пам’ятаю, як мені тоді було важко, як я хотіла побачити маму і тата, але в мене не було такої можливості…
Тому я не хочу, аби мої діти відчували щось подібне…Це ж напевно найгірше відчуття — почувати себе не потрібним, а я це проживала все своє дитинство…Через це мені, напевно, буде колись важко відпустити дітей у доросле життя, тому зараз я компенсую це постійним проводженням часу разом зі своїми малими.
