Я уже пенсіонерка, 70 років. Жилося мені дуже нудно, адже всі діти роз’їхалися по різних містах, ба навіть країнах: найстарша дочка переїхала 10 років назад у Німеччину, старший син разом із дружиною та всіма дітьми перебралися жити до столиці, а найменший вирішив отримати другу вищу освіту в Америці.
Ось, залишившись зовсім одна у великій та просторій квартирі, я не знала куди себе подіти. Чоловік давно помер, дітей немає, ще й на тварин, як на зло, алергія. Хоча б завела собі одну-дві кішки на старості років. Одного дня подруга порадила здавати дві кімнати студентам, або якісь молодій сім’ї. Другий варіант мені навіть припав до душі і я подала оголошення, що шукаю молоду пару з дітьми на підселення.
На наступний день мені зателефонувала приємна дівчина, повідомила, що хотіла б винаймати у мене кімнату для себе та свого 5-ти річного сина. Звичайно, що я погодилася! Нарешті буде з ким поговорити і дитячий сміх знову лунатиме у стінах мого дому. Вирішили ніяких договір не укладати, домовилися про усе в усній формі. Я навіть віддала у їхнє користування 2 кімнати: окремо для Марії та її сина. Нехай хлопчик має свій простір, особливо коли є можливість.
Ми чудово поладнали, відчувалося нібито ми справжня сім’я: бабуся, дочка та онук. Разом готували вечерю, перегляди ввечері фільм, бувало навіть разом їхали за покупками. До слова, Марія платила лише за комунальні послуги і нічого більше. Зате вона прибирала усю оселю, могла приготувати самостійно поїсти, за свої кошти купувала продукти, якими харчувалася і я.
А от дитина виявилася гіперактивною. Уже за місяць усі шпалери були розмальовані, стіл і тумбочка у кухні розшарпані, диван подертий. На килим малий розлив вишневе варення, яке ми так і не змогли відчистити. У квартирі був повний хаос. Ввечері не вдається спокійно почитати книгу чи просто відпочити, адже хлопчик бігає та кричить, його шум лунає в моїй голові без зупину.
Не знаю, можливо, я уже застара до дітей і потрібно переглянути рішення про проживання Марії з сином у моїй оселі.