Я знову встала на ноги завдяки своєму пухнастому другові

П’ять років тому зі мною трапилась м0торошна подія, від спогадів якої досі стигне кр0в у жuлах. Тоді я ледь не попрощалась зі своїм життям. Переходячи дорогу, я не помітила, як велика легкова автівка просто влетіла в мене з шаленою швидкістю. Лікарі довго боролися за моє життя, але ніяких надій не давали — травmи були просто не сумісні із життям. Але трапилось чудо, як вважають мої батьки — я залишилась живою, але навіки була прикута до 1нвал1дного візка, у мене тоді відмовила вся нижня частина тіла — лікарі казали, що я більше ніколи не почну ходити.

Я звісно ж була дуже засмучена, що таке трапилось саме зі мною, але була вдячна Богові, що я все ж залишилась живою. Мої батьки довго горювали, ніяк не могли звикнути з тим, що ще нещодавно їхня дитина бігала та гралась з однолітками в хованки, а тепер просто перестала ходити…Батьків я тоді втішала як могла…

У мене була мрія — завести домашнього улюбленця, але через алергію мами ми це зробити не могли. Якось, прогулюючись з мамою по парку, я помітила песика. Той підбіг до мене і почав леститись. Мама одразу ж відійшла, а я продовжувала гратись із тваринкою. Мої очі тоді вперше за довгий час почали світитись від щастя. Мама це помітила, і вже ввечері вона вирішила поговорити з татом, я тоді зовсім “випадково” почула їхню розмову.

– Любий, ти б бачив це, в неї так світились очі…– говорила мама.
– Кохана, але ж ти розумієш, у тебе алергія, як ми можемо завести собаку? – незрозумілим поглядом дивився батько на матір.
– Я розумію…Але заради доньки готова потерпіти, її посмішка для мене це все! А зараз тим паче є багато таблеток від алергії, нічого — протримаюсь! – мама була дуже натхненна.
– Добре, завтра поїду дивитись на песика для нашої донечки.- відповів батько.

Я була дуже рада, що в мене скоро з’явиться домашній улюбленець! Тепер мені буде не так самотньо, бо тоді другом для мене був лише інвалідний візок і стара книга…

Наступного дня батько прийшов з подарунком — маленьким рудим песиком. Я тоді була неймовірно щаслива. Собачка була дуже ласкава і постійно хотіла гратися. Песика вирішила назвати Баксом.

Якось, читаючи книгу я помітила, як Бакс почав гавкати на пташку, яка присіла на підвіконня. Вікно тоді було відчинене — мама вирішила провітрити кімнату. Песик продовжував гавкати, і мене це почало насторожувати, я хотіла швидше доїхати на візку до вікна, аби його зачинити. Аж раптом Бакс пригнув на підвіконня, ще б трохи — і він випав би з дев’ятого поверху.

Мене тоді немов струмом вдарило. Я дуже злякалась, закричала, і не помітила, як сама встала з інвалідного візка — вперше за довгий час. Я навіть зробила декілька кроків, щоб зупинити песика, але впала на підлогу. Бакс пригнув з підвіконня на паркет і побіг до мене. Коли мама побачила, як я зрушила з місця то була шокована — в неї з рук навіть випала склянка.

Наступного дня ми поїхали до лікарні, аби повідомити лікареві, що трапилось чудо. Лікар не міг повірити в це, але коли мене знову оглянули й дослідили то виявилось, що в мене з’явились надії на повноцінне життя — я нарешті зможу ходити.

Лікар не міг пояснити, що так вплинуло на мій прогрес, але все ж здогадувався — що то позитивні емоції й нові відчуття. Саме так, я тоді відчула через Бакса страх — оскільки дуже прив’язалась до песика, і не могла його втратити.

Незабаром мені прописали нове лікування та профілактику. Весь час мене супроводжував мій собачка. Навіть коли я була на масажах Бакс був поруч зі мною. Батьки казали що мій пес — просто ангел-охоронець.

Собака росла поруч зі мною, як і фізично, так і морально. З Баксом я почала знову ходити. Мої кроки для батьків були ще більше жаданими, ніж перші кроки у дитинстві. Вже через три роки я знову почала жити повноцінним життям.

Тепер кожного ранку в мене пробіжка разом з моїм домашнім улюбленцем. Завдяки цьому песику я і почала ходити. Як добре, що батьки тоді здійснили мою мрію, можливо, через жалість, але все ж цей подарунок допоміг мені знову жити нормальним життям.

Друзі, ніколи не втрачайте надію! Завжди сподівайтеся на краще. Якби чотири роки тому мені сказали, що я буду брати участь у марафоні з бігу — я б просто розсміялась, але це все реально! Головне надіятися на краще, і мати підтримку.

Оцініть статтю
Я знову встала на ноги завдяки своєму пухнастому другові