Ця історія трапилась зі мною багато років тому. Коли я ще зовсім маленьким хлопчиком, років восьми, приїздив до дідуся із бабусею в село погостити на літніх канікулах. Літо в сільській місцевості завжди особливе – сповнене пригод, прогулянок на свіжому повітрі, місцевої сезонної роботи й, звісно, риболовлі. Ми завжди з дідусем рано вранці ходили рибку половити. Це мої одні із найтепліших спогадів про дитинство. Бабуся давала нам із собою молока зі свіжим хлібом й завжди примовляла:
– Ви ж дивіться, хлопці, сильно не баріться. Роботи вдома багато.
– Добре, Тамаро. До вечері прийдемо, – шуткував чоловік до дружини.
– Добре, бабусю, – відповідав я.
Роботи й справді завжди вистачало, господарство у них було велике. Тому через декілька годин, ми завжди повертались. Та місцеві жителі не тільки працювати вміли, а ще й відпочивати.
Свято Петра й Павла цього року припало разом з Днем Рибака. Тому й вирішили в цей день змагання з риболовлі провести. Звісно, ми з дідусем записались, щоб брати участь в них. Всі готувались гарно відпочити. Напередодні до свята, усі рибаки налаштовували необхідні рибацькі снасті й вудочки.
– Онучку, завтра змагання. Ти гарно все налаштував? – запитав дідусь.
– Так, звісно.
– Ну добре, то перемога буде за нами. Давай сьогодні ляжемо відпочивати раніше, щоб завтра бути сповненими сил й енергії.
– Давай. То на добраніч.
– Так, на добраніч.
Я ліг спати, хоч і знав, що зовсім нічого не підготував. Наступного ранку, гарно поснідавши, ми вирушили на змагання. На змагання зібрались всі риболови цього села. Місця для риболовлі у нас з дідусем були різні. Кожен ловив сам за себе. Я подумав, що дід кращий “майстер” ніж я, а мені дуже хотілось перемогти, тож взяв його снасті й вудки та пішов рибалити. Переможцем мав стати той, хто за дві години спіймає більше рибин. У мене гарно виходило. Я спіймав чотири добрячі рибини. Мій же дідусь спіймав лише одну. Руки у нього були вже не такі вправні, очі не такі зрячі, тому, щоб налагодити “не свою” вудку й “не свої” снасті, йому необхідно було багато часу.
Знані у селі риболови дуже здивувались, коли побачили, що дід лише одну спіймав. Запитали:
– Петро, а що ти так мало спіймав сьогодні?
Він знизав плечима:
– Напевно, сьогодні не мій день.
– Твій онук часу не гаяв – поглянь лише, яких наловив.
– Так, у нього гарно вийшло.
– Так, не погано, – казав я й сумно опускав очі.
– То наступного разу буде краще… – казав Петро своїм товаришам.
– Залишайтесь, зараз Миколу будемо нагороджувати. Він спіймав шість гарних коропів. Серед них трофей на п’ять кілограмів. Тож будемо юшку варити.
– То, що онучку залишимось?
– Залишимось.
Мені не хотілось повертатись додому, бо я знав, що погано поступив. Останні три роки саме мій дід ловив трофеї й вигравав ці змагання. Для нього це було важливо. А я так підступно його обманув.
Юшка була відмінна, та нічому я не радів. Повертаючись додому дід запитав:
– Ти розумієш, що поступив підло?
– Так, й мені дуже соромно. Мені так хотілось перемогти, але я знаю, що це не виправдання для мене.
– Пам’ятай, онучку, що мета – ніколи не виправдовує твої вчинки. Своє життя треба жити, щоб не соромно потім своїм дітям та онукам в очі дивитись було. Я не серджусь на тебе, проте знай, що так в жодному разі поступати не можна. Це дуже поганий вчинок для такої гарної людини, як ти. Більше так ніколи не роби.
– Вибач мені дідусю. Я зрозумів свої помилки й запам’ятав на все життя.
Мене переповнював сором.
До цієї теми ми більше не повертались ніколи, але цінний урок отриманий у дитинстві я запам’ятав на все життя. Ось тепер, коли в мене вже свої діти, я теж їх вчу словами мого діда Петра.
– Ніяка мета не виправдовує Ваших вчинків, – кажу я їм.
– Добре, татусю, добре.
Та навряд чи вони розуміють це зараз. Моїм діткам ще тільки по чотири рочки, проте я постійно їм це нагадую. Хочу навчити їх так, як свого часу навчив мене мій любий дідусь.
