Одного разу я познайомилася з дуже хорошою людиною. На той час я ще вчилася в університеті. Вступила на факультет англійської філології. Мені завжди подобалися іноземні мови, тому так і вирішила. Щоправда, я була зовсім одна, ніхто, окрім тітки мені не допомагав і то вона останнім часом почала дуже хвор1ти і вся її пенсія йшла на ліки. Тому для мене було важливим заробити собі на життя. Адже моїх батьків не стало ще, коли мені було вісім років, ось чому я залишилася жити з тітонькою.Тоді вона була мені найрідніша. Так от я пішла працювати. Важко було спочатку поєднувати роботу із навчанням, але мені це вдавалося, бо ж треба було й одяг якийсь прикупити і на їжу повинно було вистачати. Добре те, що я хоча б жила в гуртожитку. Влаштувалася офіціанткою у кафе, яке було розташоване неподалік від мого помешкання.
Робота була класною, завжди багато людей, чайові нормальні, та й додому близько. Якось у нашому місті було свято і в кафе прийшло дуже багато людей. Ми з працівниками втомилися так, що ледь на ногах стояли. І тут залишилося двадцять хвилин до закриття, заходить мужчина, років так тридцяти і сідає за столик, який маю обслуговувати я. Подумала собі, о ні тільки не я, за що мені таке, вже ледь тримаюся. Але робота є роботою, тому пішла швидко виконувати свої обов’язки. Клієнт замовив чай і штрудель. Спитав як мене звати, дивно мене про таке ніхто не питав. Він ще трохи посидів і пішов, ми зачинилися і нарешті додому. Час відпочивати, набиратися сил, бо завтра треба було вставати на пари. Прийшов ранок, я піднялася дивлюся на годиннику десята година. Я зрозуміла, що проспала. Швиденько почала збирати всі свої речі й кулею вибігла з гуртожитку. Бо саме в цей день мав бути залік. Якщо б я його пропустила, то здавала б ще довго і нудно.
І ось перебігаючи дорогу мене з6иває машина. Добре, що хоч не сильно. Виходить саме той мужчина, який вчора сидів у нас в кафе і був останнім клієнтом. Він почав вибачатися, назвав мене по імені, я спочатку не могла зрозуміти, звідки він знає як мене звати, а потім згадала, що сама сказала йому про це. Григорій, так звали нового знайомого, швидко відвів мене в машину й оглянув. На перший погляд зі мною все було добре, єдине те, що нога трохи боліла. І Гріша вирішив відвезти мене в л1карню. Йому було саме по дорозі, бо працював лікарем. Ми приїхали, зробили рентген, з ногою все добре. Але от на залік я таки не з’явилася, вийшла з кабінету, почала плакати. Як тут чую у свою сторону, що хтось мене кличе, це знову був Григорій. Він просив вибачення за те, що наїхав на мене і казав, що з моїм навчанням все владнає. А ще попросив номер телефону. Так і сталося. Виявилося, що залік, який приймав Василь Іванович, так звали викладача, був близьким знайомим Гріші, тому так вийшло, що я його отримала автоматом.
Після важкого дня я прийшла додому і просто лягла спати. На наступний ранок знову пішла в університет. Я почала спілкуватися зі своїм новим знайомим. Він дзвонив до мене, ми зрозуміли, що подобаємося один одному. Так і закрутилася наша історія. Згодом коханий запропонував мені вийти заміж. Я закінчила свій факультет, на роботу поки не виходила. Гріша сказав, що не хоче, щоб я працювала, хоче, щоб народжувала йому дітей. Жили ми разом з його бабусею. Вона була жінка видна, красива, така доглянута і хазяйновита. Замінювала моєму чоловіку і маму, і тата. Він так як і я – сирота. Марія Іванівна, так звали бабцю, сприйняла мене добре. Але все ж були якісь зауваження, то я неправильно повісила одяг, то не так приготувала яєшню, а щоб ви розуміли з кулінарними здібностями у мене були проблеми. Через рік я дізналася, що вагітна. Які ж ми всі були раді цій новині. А найбільше я, нарешті, стану мамою. З появою дитини в домі стало ще важче. Додалося багато роботи. Та й ще бабуся захворіла. Треба було і приготувати їсти, і посидіти з синочком, і приділити час чоловіку.
Якось одного разу я намагалася зварити щавлевий борщ. Ну думаю, спробую до сих пір готувала Марія Іванівна, але зараз вона не в силі, а їсти то хочеться всім. І ви знаєте все вийшло, окрім того, що м’ясо в борщі було сирим. Мені стало ще важче приймати те, що я не вмію приготувати навіть елементарний суп. Але я не здавалася і захотіла на наступний день зробити запіканку з овочами в духовці. Як виявилося це теж було для мене проблемою. Все згоріло, в домі був такий запах, що нестерпно було сидіти. Після того разу я кожного дня пробувала щось готувати, мене не можна було зупинити і так я навчилася. Пройшло вже п’ять років. А я до сих пір згадую про свої кулінарні потуги, коли я нічого не вміла. Дякую дуже бабусі й чоловіку, адже якби не їхня підтримка, то не знати чи я б тепер навіть сирники спекла.
