Я випадково потрапила на цей сайт, почитала цікаві життєві історії та вирішила поділитися своєю. Пишуть тут переважно молоді дівчата та жінки і їхні життєві ситуації викликають неабияке захоплення та інколи співчуття, але в них попереду все життя і є час щось виправити чи змінити.
В мене дещо інша ситуація. Мені дуже багато років і щось змінювати вже пізно. Свій мінімум як жінки та дружини я давно виконала: вдало вийшла заміж, виростила та виховала прекрасних сина і доньку, завжди була гарною матір’ю та дружиною, заробила пенсію, навіть вже склала заповіт. Діти вже давно виросли, мешкають окремо, мають своїх діточок.
Ми з чоловіком залишилися одні, і якось побільшало часу один на одного. Між нами все дуже добре. Через тридцять п’ять років спільного життя ми спимо разом, і він, як і раніше, цікавиться мною як жінкою. Напевно, молодь зараз скептично посміхається, ось, мовляв, вигадує все стара, але це так, і дай Боже, як то кажуть, щоб і у вас так було. Мені нема чого шукати на «стороні». Все, що я хотіла б, у мене є вдома. Та й не це головне. Я ніколи, навіть, не припускала такої думки…
Коли вранці, прокидаючись, тобі, як і раніше, хочеться обійняти його, це дуже багато значить. Я, та й чоловік, вже не в тому віці, коли шалено грають гормони і хочеться все, що рухається. Та й наше влаштоване, спокійне життя дорожче за пригоди на стороні. Все трапилося на дні народження нашого родича.
Ми з ним знайомі п’ять років. Він дуже добра та чуйна людина, завжди доброзичливий, ввічливий. Не зважаючи на велику різницю у віці, у нас завжди були дружні стосунки. Я ніколи не дивилась на нього як на чоловіка, просто він родич та гарна людина. Але цього разу щось сталося. Вітаючи його, обіймаючи та цілуючи, я раптом відчула дотик його тіла, запах волосся, колючу бороду на щоці. Все це тривало якусь мить, але вона начеб то розтяглися в часі і я встигла усе це відчути. Не знаю чому так буває. Мене накрили давно забуті відчуття. Серце шалено заколотило, перехопило подих.
Цілий вечір я потай спостерігала за ним. Я ніби побачила іншу людину. Його усмішка, голос, сміх, блиск очей набули, як мені здавалося, іншого значення. Я побачила чоловіка. Все сталося само собою. Передбачаю коментарі на кшталт: сивина в бороду — біс у ребро або на молодого потягло. Ні! Не в цьому випадку і, що найголовніше, не з цим чоловіком! Я не будую ілюзій і знаю, що між нами нічого не може бути в принципі. Його сім’я, діти – моя сім’я. Навіть якщо припустити неможливе, як через це все переступити? Вони тут до чого? Та й сама нічого цього не хочу. Я намагаюся боротися із цим почуттям, заглушити його.
Вдень ще вдається за різними справами відволіктися, загнати все в глибину душі. Але все одно я відчуваю його присутність, думаю про нього. А ось вночі, прокинувшись, відчуваю, що напливає розпач, наче щось втратила, і немає можливості це повернути. Найгірше те, що він в якусь мить про все здогадався. Нічого не казав, але з моїх очей зрозумів, що все знає. Напевно, у чоловіків на це є якесь чуття.
Він перший зізнався, що давно любить мене і що хоче, щоб я була його дружиною. Його теж накрило це почуття. Не думала, що зі мною таке станеться, як сюжет у серіалі. А у ньому я бачу все, що хотіла колись бачити у свого чоловіка, абсолютно все! Навіть його недоліки мені видаються гідними.
Закохалася як дівчисько. Хочеться робити дурниці, сміятися, балакати годинами про все. Заплуталася в павутинні. Я розумію, з одного боку чоловік і діти (вони не пробачать мені, швидше за все, і совість мучить), але без нього я не можу. Впевнена на сто відсотків, що це моя людина. Розумієте, мій! Я відчуваю його, розумію, як ніколи і нікого, ті самі емоції і в нього.
Він не вимагає від мене рішучих дій, оскільки розуміє, що є діти його і мої, його дружина, мій чоловік… Я якось запропонувала на якийсь час просто не спілкуватися, щоб розібратися в собі, у своїх почуттях. Він і двох днів не витримав, та і я теж. Я впевнена, що це і є справжнє кохання, але є стільки перепон. Від нашого щастя буде багато нещасних.
Я не знаю, що робити, як боротися з усім цим. За що на мене все це впало? Одне знаю точно, що ніколи і жодним чином не завдам всім болю. Ось таке моє лихо. Де взяти сили, щоб припинити це безумство?
