Це був прекрасний недільний ранок. Я завітала у протестантську церкву, яка була недалеко від мого дому. Там було свято Пасхи. Я почула заклик вийти на сцену і поділитись що змінило життя. Моє серце калатало від думки, яка врізалась у мою свідомість: треба розповісти. Вагаючись, я все-таки вийшла.
– Мене звати Христина — з цього я і розпочала свою історію. Народилась я у сім’ї, де мене ненавиділи. Батьки постійно випивали й бились. Я постійно жила у страху, хотіла сховатись і залишитись самотньою. Йшли роки, я надалі росла у такому середовищі. У школі познайомилась з поганою компанією, яка навчила нелітературній лексиці, пити, курити й багато чого іншого.
Ми постійно проводили час разом дивлячись серіали та граючи у комп’ютерні ігри. Спочатку це було просто весело, але з часом я жила цим і не уявляла свого дня без ігор, до речі я любила жорстокі ігри про вбивcтвo. Роблячи це я уявляла своїх батьків і починала думати зробити це в реальності. У цій компанії мені подобався хлопець. Ми з ним почали зустрічатись через пів року, але він мене використав і одразу кинув, а через декілька років одружився з іншою.
Після тривалих років моєї депресії, йдучи з ще одного вечора з друзями додому, я прокручувала у голові усе своє життя. Я не розуміла його сенсу. Так, я виросла і почала працювати, мала друзів і ще досі живих батьків. Я реалізувала себе як особистість, але що далі та нащо?
Зайшовши додому, батьки знову бились, а я не маючи сил просто пішла у свою кімнату і закрилась. Палячи цигарку і задивляючись на дим, я прикрила очі, щоб помріяти про звичайну тишу. Відкрила очі тоді, коли відчула запах горілого. Навколо уже все палало яскравим вогнем.
– Що ти зробила? У тебе мізків зовсім немає! – кричала мама у сусідній кімнаті.
Я була у паніці, приїхали пожежники та чудом більша частина уціліла і ніхто не постраждав.
Тато замахнувся на мене рукою, щоб вдарити, але його зупинив невідомий чоловік зі своєю жінкою. Ми тоді були на вулиці.
– Як ти? – запитав він.
– Усе нор… – почала я, але не змогла продовжити від того, що я повністю зірвала усі свої накопичені емоції.
Так я і впала на коліна й довго ридала. Жіночка обійняла мене і сиділа поруч. Коли я заспокоїлась, вони розповіли, що теж проходили через цей біль, але їм у цьому допоміг Бог. Зараз вони мають щасливе життя. Вони запросили мене у кафе, де пригостили гарячою кавою та солодким десертом. Подружжя були дуже добрими людьми, яких я ніколи не зустрічала, розповіли про те, як Бог змінив їх і запросили у церкву на свято.
– Так, сьогодні я з вами на святі Пасхи й цей чоловік з жінкою — пастор цієї церкви, за що я дуже їм вдячна, бо це ті люди, які показали мені, що таке бути по-справжньому прийнятою.
