З таким гостюванням і голодним залишишся, і ще й нар1кання отримаєш!

Мою донечку звати Амалія, і їй чотири з половиною рочків. Нещодавно віддали донечку в дитячий садочок, до цього часу вона весь час проводила зі мною, але ми з чоловіком наважились — час відпустити доньку в соціум. Спочатку дуже переймались за неї, вона звісно ж гралась з дітками у дворі, але садочок — це зовсім інше. Там вона буде проводити досить багато часу, без присутності батьків. Проте наші п0боювання були марними — Амалія швидко знайшла собі друзів.

Найкращою подружкою доньки стала Софійка, яка жила напроти нашого під’їзду. З нею ми були знайомі давно, але коли почали разом ходити в садочок — то ще більше потоваришували. Якщо чесно, то мама Софії мені не дуже подобалась, я з нею добре знайома не була, але в мене була „чуйка” на людей, я одразу розуміла, чи то хороша людина, чи погана.

Але Амалії подобалось дружити з тою дівчинкою, на вихідних вони часто разом грались, і доня ходила до своєї подружки в гості. Я часто запрошувала дівчаток до нас, але Софія наполягала, щоб вони йшли саме до неї, адже в дівчинки були маленькі тваринки — хом’ячки. Софію я завжди пригощала різними солодощами.

Коли я приходила забирати Амалію, то мама Соні була не дуже привітна зі мною. Вона навіть ніколи не пропонувала випити кави — я чекала доньку за дверима квартири. Такому тонові я була не дуже рада, адже сама любила, коли хтось приходив гостювати. До нас Софійка часто не приходила, але коли й бувала, то я завжди пригощала пирогами її маму.

В садочку відбувався дитячий ранок, приурочений тому, що скоро Новий рік! На святі зібрались не лише дітки, а і їхні батьки. Моя Амалія дуже полюбляла такі заходи — вона любила виряджатись у різні костюми й завжди просила, щоб я зробила їй найкращу зачіску.

З батьками дітей, які були в одній групі з моєю донечкою, я так і не потоваришувала. Думала, що мама Софії, коли побачить, як я сиджу сама, привітається зі мною, але та пішла до своїх подруг. В мене таке відчуття було — немов обговорюють мене. Хоча підстави на таке були — я була набагато молодшою за інших мамочок. Амалію народила в 17, але про це не шкодую. Тай виглядала я дуже привабливо — люблю доглядати за собою. Можливо ці жінки мені й заздрили, не знаю…

Дітки співали та розповідали віршики, згодом дід Мороз подарував їм подарунки й почалась фотосесія. Амалії було не до мене, тому я вирішила поки почекати її надворі, як це зробили й інші батьки. Двері були напіввідчинені, і коли я підходила до них, то ненароком почула своє ім’я в розмові двох матусь.

– Та ти уявляєш, в неї гроші на шмаття є, а на те, щоб нагодувати дитину — немає! Її донька весь час проводить у нас вдома! Я що зобов’язана годувати її? Таке відчуття, наче в неї свого дому не має! – в цій промові я впізнала голос матері Софії.
– Ой, бідна ти, годуєш чужу дитину. Але і видно — такі худі, певно не їдять нічого, а донька в неї все ж мала нахаба! – відповіла її подружка.

Я була обурена цими словам. Я з усієї сили відчинила двері, налякавши двох пліткарок. Я ніколи не буду стояти осторонь, коли наговорюють на мою донечку. Коли жінки зрозуміли, що я чула всю їхню розмову то їм одразу стало ніяково — все було видно на їхніх обличчях.

Оцініть статтю
З таким гостюванням і голодним залишишся, і ще й нар1кання отримаєш!