Це був день, коли під моїми дверима у квартиру сидів собака, який скавчав та гавкав, періодично плигаючи на та гризучи ручку.
– Йди звідси! Я тебе не пущу, шукай свою господарку, а я тобі більше ніхто! – дратівливо вигукнув я, коли він знову почав голосно кликати.
– Забери ти вже свого пса і не роби тут цирк! – відповів мій сусід зверху.
Відчинивши двері, я схопив собаку за повідець і вивів його на вулицю. Я завів його як можна далі від дому, щоб він мене не знайшов і поїхав сам міським транспортом, відпихаючи та не пускаючи його за собою.
Два тижні назад до цього дня була річниця як я одружився зі своєю коханою — Лізою. Це був вечір і після романтичної вечері ми обмінювались подарунками. Люба відійшла та повернулась з великою коробкою. Розпакувавши її, я побачив маленькі крихітні оченята, які грайливо спостерігали за нами.
– Ліза, це правда, ми залишимо його собі? – запитав я, надіючись на позитивну відповідь.
– Так любий, тепер це наш домашній улюбленець — щиро посміхаючись відповідала вона із захопленням, спостерігаючи за моєю реакцією.
Ми не спішили з дітьми й тому вирішили, що кращим варіантом буде завести цуценя перед тим як стати батьками.
Але тиждень пройшов з того щасливого дня як я дізнався про зраду, яка відбулась у той самий вечір, коли ми познайомились з нашим кокер-спанієлем Річчі. Я морально був пригніченим і щоразу, коли я бачив його — у мені просинались спогади про Лізу, з якою ми подали заяву на розлучення та більше не бачимось і не спілкуємось.
Я прогнав цуценя, але наступного дня він знайшов дорогу назад. Два дні я навіть не виходив на вулицю, узяв відпустку та з ранку до ночі грав на приставці в ігри.
Увечері до мене завітав мій давній друг.
– Андрюха, ти як? – перше, що запитав він, коли увійшов на поріг.
Я нічого не відповів, просто чекаючи коли він мене залишить.
– Сьогодні бачив пост на сторінці нашого міста про загублене цуценя — виглядає схожим на твого. Глянь, це випадково не він?
– Він не мій — тихо відказав я.
Після цих слів Ігор різко змінився у тоні й почав уговорювати мене забрати його назад, бо з ним може трапитись що завгодно і я буду винити себе до кінця життя. Так, він правий, але він не розуміє що відчуваю я всередині, коли тільки його бачу.
Я попросив друга піти. Він не супротивився та покинув мене. Я ж зібрався та поїхав у парк, щоб провітритись та розібратись у собі.
Купив кави та насолоджувався нею, сидячи на лавочці, де було малолюдно. Я довго там сидів і за увесь цей час бачив близько семи собак, які прогулювались зі своїми господарями. Споглядаючи їхні безтурботні прогулянки я не помітив як у голові виникли теплі спогади з Річчі й мені стало його не вистачати.
Уже стемніло. Я зателефонував Ігорю, він зрозумів мене і ми під’їхали на місце, де останній раз бачили цуценя.
– Річчі! – гукав я його, супроводжуючи це посвистуванням, на яке він зазвичай реагував та біг до мене.
Ми ще години дві шукали його і не було результату. Я був злий на себе і здавшись поїхав додому.
Підіймаючись на свій поверх, я почув знайомий гавкіт. Це був мій Річчі. Я побачив його і був дуже радим, що з ним нічого не трапилось, забрав його додому, нагодував, помив та поклав спати на нове місце, що купив йому перед тим, як прогнати.
***
Зараз Річчі 7 років зі мною. Це мій вірний друг, з яким я постійно проводжу свій час. Він приніс мені радість у життя і я не шкодую, що забрав його до себе, навіть згадуючи Лізу я вдячний, що вона подарувала його мені.
