Закохався я у дівчину з міста. Познайомилися випадково: я продавав яблука на ринку, а вона саме прийшла купити фруктів. Сам я з маленького селища, кілометрів 100 від обласного центру. Та що поробиш, серцю не накажеш.
Зустрічаємося на ринку ми часто, – то яблук купить, то молока. Найголовніше, вона, здається, відповідає мені взаємною симпатією. Правильно, хлопець я роботящий, власну хату маю, господарство чимале, як то кажуть: «Перший хлопець на селі».
Так наші стосунки і зав’язалися. Ми уже були декілька разів на побаченні, здається, все у нас буде чудово. Так трапилося, що в останню нашу зустріч Олена забула у мене свій стільниковий телефон.
Їду зараз до неї першим автобусним рейсом, оскільки, коли я підняв вхідний дзвінок від «Марина. Манікюр», подумавши, що це важливий дзвінок і варто відповісти, або, можливо, це сама Олена шукає свій телефон, – почув чоловічий голос, який запитував, коли Олена нарешті до нього приїде.
В автобусі одразу можна побачити містян: довжелезні нігті, білі та тендітні руки, а запах парфумів – звідусіль. Добре, що Оленка не така. Вона особлива, відрізняється від всіх звичний нафарбованих дівок з міста.
Я не знаю що там сталося, і хто така «Марина. Манікюр», і чому вона виявилася чоловіком, але думаю, що моя Оленка водить мене за ніс.
