Зовсім скоро моєму батькові має виповнитися 70 років. Він давно не такий енергійний як раніше. Навіть отримуючи пенсію він продовжував працювати стоматологом, до якого звертались усі, хто його знав у місті. Товаришів у нього було багато і знали його чимало жителів. Раніше, коли було дуже мало професійних працівників цієї сфери у нього стрімко процвітала кар’єра. До нього звертались навіть із сусідніх країн. Мами не стало ще коли мені було 11 років, а молодшому брату 7. Нам було нелегко, але тато не здавався.
Працювати йому було дуже тяжко: він був на своєму робочому місці з ранку до ночі, приходив додому лише, щоб поспати, хоча траплялось і таке, що він засинав прямо у своєму кабінеті. З часом у нього з’являлось усе більше й більше хвороб. Лікарі йому заборонили продовжувати лікувати й через це він кинув свою роботу. Батько почав старіти: слух та пам’ять погіршувались, часто про себе давало знати і його серце. Відтоді я і доглядаю за ним.
Мені 37 років. Я самотній й живу з татом. У мене три рази були відносини, одного разу я майже одружився, але дівчина не прийшла на церемонію й втікла від мене. Інші стосунки просто не складались. Та і я розумію, що не кожен захоче пов’язати своє життя із людиною, яка має синдром Туретта. Я вирішив посвятити своє життя, допомагаючи батьку. Грошей він практично не отримує зараз через те, що мізерна пенсія – це його єдиний дохід. Я працюю флористом у квітковому магазині, що недалеко від дому. Я постійно тримаю зв’язок з ним та час від часу приходжу, щоб перевірити чи усе добре дома. Отримую я небагато, до того ж лікування тата становить майже усю мою заробітну плату.
Прикро, що ми маємо велику родину, яка завжди була поруч, допомагала та говорила, що підтримають, коли потрібно буде, що дуже люблять мого тата і так далі, доки він добре заробляв, але зараз усі зникли й живуть своїм життям, не цікавлячись як справи у батька. Брат одружився та переїхав в Італію. Коли я намагався попросити у нього допомоги, бо не вистачало на лікування, то він лише декілька разів надіслав невелику суму й привітав лише один раз за ці усі роки, зателефонувавши. Я знаю, що він прилітав додому, але навіть і не заїхав у гості, з приводу свята. На підтримку від нього не варто сподіватись, хоча мені дуже неприємно від його такого ставлення до рідного батька.
У селі, що зовсім близько до нашого міста. Там, де ми проживаємо з татом, неподалік є два старших брати з їхніми сім’ями, а через парочку сотень кілометрів декілька сестер. Також і в мене багато двоюрідних та троюрідних сестер та братів. Жінка мого дядька теж тяжко хвора і тому він піклується про неї. Але ж інші добре себе почувають й натомість ніколи нам не допомагали. Якось я звернулась до них за поміччю, а у відповідь чула майже однакові фрази, що у них у самих нічого немає. Одного разу нам потрібно було, неподалік від місця проживаннямоєї тітки, купити препарат для операції, а вона, маючи власну машину якою часто їздить по всьому місту по роботі, відмовила, бо у неї ніби зламалась вона і потрібен ремонт. І кожен раз, коли я чи тато їй пишемо, вона може не відповідати місяцями.
Коли татові виповнилось 70 років, я вирішив позичити гроші у давнього знайомого з Америки та зробити незабутнє свято для батька. Я зарезервував хороший ресторан, у який ми мріяли сходити разом. Я запросив родичів, а вони натомість вручили прості подарунки. Серед них я побачив й вазу, яку колись купив на подарунок братові. Я знову чув байки про міцні сімейні зв’язки та що вони завжди готові допомогти, але це “завжди” закінчилось, як тільки вони пішли із ресторану. Впевнений, що вони про нас згадують лише у поганому світлі, обговорюючи мій вік та що я досі неодружений. Мені боляче від того, що така добра людина, яка завжди їм допомагала і не брала з них грошей тепер нікому не потрібна. Хіба можна так відноситись до рідних, коли вони у потребі?
