Коли я зустрів свою дружину вперше, коли вона йшла по коридору школи. Ні, не подумайте вона не була ученицею, а вчителькою молодших класів, я ж – викладачем фізики. Я ніколи не вірив в кохання з першого погляду поки не зустрів Марину. Вона була скромною, розумною і дуже любила дітей. Не знав чи правильно буде почати проявляти свої почуття до одного моменту. Напевне, більше боявся осуду або того що нам буде некомфортно працювати разом.
Виявилось, що Мариною зацікавився крім мене директор нашої школи. Він робив їй компліменти, пропонував підвезти додому, але вона відмовлялась. Я дуже злився коли бачив ці моменти, хотілось виговоритись шефу, але не знав чи хоч мені жінка відповість взаємністю.
Коли у школі був випускний я вирішив підійти до дівчини, в яку був так довго закоханий і зізнатися їй в цьому. Ми танцювали повільний танець і ніби все було створено для нас в цей момент. Після цього я запросив колегу на особисту розмову. Сказав, що вже давно йду на роботу з метою побачити її чарівну усмішку. На щастя вона відповіла мені взаємністю і від тоді ми почали зустрічатися.
Ми приховували наші стосунки від колег, аби уникнути цікавих поглядів і лишніх запитань. З початком нового навчального року ми старалися поводитися як раніше та не видавати себе. Проте не полишив свої наміри й директор який нав’язливо пропонував Марині зустрітися і поговорити.
Невдовзі я зробив кохані пропозицію. Ми вирішили переїхати на спільну квартиру і змінити місце роботи. Так і сталося. Ми знайшли домівку в іншому кінці міста і почали жити заново. Влаштувались в нову школу. У нас народилась донька – Олеся, а потім син Марко.
Коли прийшов час ми стояли на Святі першого дзвоника і ненароком побачили знайомий погляд. Це був директор школи де ми з дружиною раніше працювали. Те що він був здивований означало б нічого не сказати. Директор не знав як склалася наша доля після звільнення. Виявляється він був одружений і відводив в перший клас свого молодшого сина. Він привітався з нами і познайомив наших дітей.
В цей момент ми подумали чи варто нашим дітям вчитися в одному класі. Чи не посміється з нас доля та не відіб’ється це на нашій малечі?
