Дідусь ледве піднявся на ноги й підійшов до вхідної двері. Він взяв залишки кукурудзяної каші та вийшов на подвір’я.
– Худоба їсти хоче, картопля не викопана… Про що я думаю? Зять не сьогодні-завтра мене в будинок для літніх людей відправить.
Відкрив хлів, висипав залишки кукурудзяної каші й почав свої володіння оглядати.
– Іванович, ти все клопочеш? Тобі ж вже вісімдесят! – крикнув сусід.
– А що ж тепер, до смерті готуватись? Ще картоплю треба викопати. Добре, що хоч внучка з яблуками впоралась.
– Пощастило тобі з нею!
– Важко моїй онучці без матері, зять сам її виховував…
– Досить горювати, дочці твоїй з такою хворобою життя було не в радість.
– Так їй всього 35 було!
– Іванович, у кожного свій термін.
– Скоро я з дочкою там на небі зустрінусь, – знову заплакав старенький дідусь.
– Ти не поспішай, живи ще!
– Як тут жити? Хіба я можу з усім впоратись?
– Зять є, онука.
– Петрович, не сміши мене. Онука своєю сім’єю зайнята, у тещі великий город, їй своїх турбот вистачає.
– А зять що?
– Він тільки позбутися мене хоче. Він вже давно, ніби-то як казав, що мене в будинок для літніх людей відправить, мій старенький дім продасть і купить онучці сучасний маєток.
– Не погоджуйся!
– Хоч онука в передмісті поживе гарно…
– Ну, а ти? – здивувався Петрович.
– Таки будуть приглядати за мною в будинку для літніх людей. Мені самому дуже складно, а Олег тільки й чекає, щоб я заслаб та не зміг собі раду дати.
– Ти сусіде дурниць не кажи. Буду заходити до тебе, допомагати, якщо треба борщу наготую.
– Добре, Петрович, дякую. Піду худобу погодую, вже час.
***
Вранці Микола Іванович прокинувся від того, що змерз. Надів кожух та вийшов у двір, подивитись на худобу – а тут онучка приїхала. Відчув він щось недобре, бо вона ніколи до нього у понеділок не приїжджала.
– Привіт, дідусь!
– А чому ти приїхала?
– Досить cамому жити, скоро зима.
– А як же худоба? Картопля?
– Я з усім впораюсь, ти йди збирайся!
Микола Іванович довго збирався, бо важко йому було з рідного домівки виїжджати. Тут дочка народилась, тут і поховали. Онука теж тут народилась. Сів на стілець та заплакав. Потім виглянув у вікно, а онучка з худобою порається. Почав документи збирати та речі ховати. Приїдуть нові мешканці, все зайве викинуть.
– Дідусю, давай швидше.
– Вже йду.
***
Ось і в місто приїхали. Дев’ятиповерхові будинки казались дідусю величезними хмарочосами. Під’їхали до дому, де зять мешкає. Дід здивувався, бо думав, що Марина його зразу до будинку для літніх людей відвезе.
– Вітаю, Микола Іванович! – зустрів його зять.
– Вітаю, Олеже!
– Зараз допоможу Маринці принести речі, а Ви заходьте, ми Вам окрему кімнату виділили. Ліжко зручне поставили, стіл.
Микола Іванович ніяк не міг зрозуміти, чому з ним такі чемні. Може думають, що не дасть старенький дім свій продати.
– Олеже, ти мене в дім для літніх людей не віддаси! – нарешті зрозумів Микола.
– Дядю Миколо, хто Вам таку дурницю сказав? Я навіть про таке не думав!
– Дякую, синочок! – заплакав дідусь.
– Не сумуйте, тату!
Онучка зайшла і здивувалась, чому дідусь плаче. Коли тато розповів їй причину, вона здивувалась.
– Дідусь, ну хіба ми тебе коли-небудь покидали?
– Ви мій дім продавайте, а онучці маєток придбайте.
– Тату, у нас все добре. Марина заміж вийшла, живе з чоловіком у передмісті в просторому маєтку. Та ми й не планували ваш дім продавати, скільки спогадів…Поряд ставок, фруктовий сад.
– Який же в мене гарний зять, як я міг так довго цього не помічати? – подумав Микола Іванович.
