Мені здається, що я нікчемна людина, невдаха. Мені тридцять шість років. Є чоловік, дитина, яка рік тому вже пішла до дитячого садка.
Я досі не розумію, як мені взагалі вдалося вийти заміж. Представники протилежної статі мною ніколи особливо не цікавилися (зовнішність маю звичайну, посередню-таких, як я, називають сірою мишею). За характером я дуже сором’язлива, не комунікабельна і все життя страждаю через це.
Частково через це не можу знайти себе. У мене дві середньо-спеціальні освіти, але за жодною спеціальністю не працювала, до вишу мені не вступити, не вистачає знань та шкільної підготовки (щоб вступити навіть на платне навчання), та й грошей, щоб платити за навчання. Здобувати нову освіту, щоб отримувати якусь робітничу професію, з якою гарантована робота – вже пізно, та й як навчатимусь, коли є маленька дитина?
На момент знайомства з майбутнім чоловіком я працювала в держустанові на скромній посаді з мінімальною зарплатнею. Потім ми стали жити разом у нього вдома (він з іншого міста), довелося мені кинути цю роботу і переїхати, а на новому місці знайти роботу такій людині, як я, виявилося важко (місто менше, ніж моє рідне місто, досвіду малувато, в додачу – некомунікабельність, та недавнє заміжжя та дітородний вік). Результат – пропрацювала в одному місці три місяці і була скорочена (причому, мою напарницю, яка, за відгуками, працювала гірше за мене, не скоротили). Після цього довго не могла знайти роботу, стояла на біржі праці, а потім дізналася, що вагітна. Після цього з пошуком роботи стало ще гірше: як ви здогадуєтеся, все перераховане вище, та ще й вагітна – такий працівник, звичайно, нікому не потрібен.
Все це було п’ять років тому. З того часу максимум, який я пропрацювала – шість місяців, і знову скорочення. Хоч дитина і ходить у садок, але, як і раніше, я не потрібна роботодавцям. У кількох місцях мене начебто готові були взяти, але за умови, що я лікарняні не братиму. А якщо дитина захворіє, з нею, крім мене, сидіти не буде кому, т.к. всі працюють – і чоловік та його батьки. Мої рідні в іншому місті та допомогти теж нічим не можуть.
Загалом, я в безвиході. Чоловік раніше підтримував мене, підбадьорював, але коли зрозумів, що знайти роботу в мене не виходить, то вже не приховує свого роздратування. Я раніше скаржилася йому, що почуваюся невдахою і нікчемною людиною, він запевняв, що це не так, вище за носа і т.д. Заохочував мене. Тепер гримає на мене, що я була абсолютна права, що я амеба і набридла йому.
Гадаю, ви уявляєте, як боляче це чути. Адже нещодавно ця людина була моїм найкращим другом, запевняв, що любить і поважає, та і взагалі підтримував. Може, він каже це все в серцях, може, хоче мене підштовхнути до дій, але домагається лише того, що мені все менше хочеться жити. А незабаром до справи підключаться його батьки (особливо батько) і почнуть капати на мізки. Не лаяти, а просто виносити мозок, повільно, але правильно.
Ще раніше були випадки, коли він на мене сердився або не міг знайти роботу, говорив, що коли познайомився зі мною, думав, що я активніша та цілеспрямована. Чому так думав – незрозуміло, адже він бачив, що я скромна людина без натяку на кар’єру, і що йому потрібна дружина більш бойова. Нещодавно наводив за приклад свою давню знайому, яка будує свій бізнес, яка відкрила б свою справу і захопилась нею, тобто в його проблемах із роботою опосередковано винна і я.
Я не знаю, чому я така невдаха. Якби я хоча б була жвавою і пробивною, я знайшла б якусь роботу (адже не секрет, що на більшості робіт зараз потрібна комунікабельність і стресостійкість). Якби я хоча б мала якісь цінні знання та вміння, я могла б працювати на онлайні (вести бухоблік дрібних організацій, писати статті або курсові, фотографувати, продавати щось). Виходить, мій чоловік дійсно правий, я – нікчемна людина? Мене навіть на пошту не беруть листи розносити, адже нікому не потрібен працівник, графік якого прив’язаний до роботи садка.
Я розумію, що порадити в моїй ситуації особливо нема чого. Максимум, що можна запропонувати – повернутися до рідного міста та шукати роботу там. Я просто не знаю, як мені далі жити, якщо навіть чоловікові я набридла. Адже я, як і раніше, його люблю (тому «йди від нього» — варіант, який так часто пропонують – мені зовсім не підходить).
У нього теж були важкі часи, коли він більше пів року сидів без роботи (хоча пропозиції були), але про це він не пам’ятає. Також він не пам’ятає, що всі гроші, які я заробила на останньому місці роботи, я віддала йому, щоб він міг вилікувати зуби, які були у жахливому стані. Пам’ятає лише, що я не працюю і що я амеба.
