Катерина терпіти не може свою роботу. Напевно, у багатьох так, але це мене не заспокоює. Вона за фахом фізик. Після технічного університету шукала роботу більше як рік, не брали нікуди. Досвіду ж немає. Шукала в усіх можливих сферах, прагнула більше працювати навіть не за фахом, бо за 5 років інтерес до спеціальності поступово зник. Впадати в депресію страшно, але відчуває жінка себе абсолютно не потрібною, якоюсь викинутою на околицю життя рибиною.
Тому, що нічого не хотілося робити, навіть ворушитися. Від співбесід вже її нудило, від цих одноманітних запитань. При цьому не було потреби в грошах, тому що я успішний програміст і добре заробляю. Це було питання самореалізації, чи самоствердження. Ще тоді наближалося наше весілля, на яке ми збирали кошти самостійно.
І ось моя Катруся пішла підробляти на обдзвоні в колл-центр, потім влаштувалася на пошту, тільки там вона знову-таки потрібна не була. Вона просто сиділа там. Роботи зовсім не було. Дівчина реально, приходила на роботу, щоб сидіти за столом і читати книгу та сидіти в інтернеті. І ось буквально три місяці тому її взяли лаборантом. Але, боже мій, як же ненависна їй ця діяльність! Їде туди мало не зі сльозами на очах. Кожен день одне і те ж, і добре б щось путнє, але сімдесят відсотків її роботи нікому не потрібно, але «так належить робити». Журнали все множаться і множаться, кожен наступний ще гірше за попередній. У них знову-таки ніхто ні на що не дивиться, але «так належить».
Люди розбігаються, роботи стає все більше, зарплатня не збільшується. Ще вона працює під наглядом відеокамери! І у свій вихідний начальник сидить і пильнує, що ж вона там робить. І знову дружина відчуває себе рибою, тільки тепер вже як в прозорому акваріумі. Ще й скріни мені скидає, як керівник за нею спостерігає.
Ми плануємо дитину, грошей нам вистачає, і я все більше думаю, щоб вона звільнилась звідти. Працювати на виробництві кохана не хоче від слова зовсім. Тим більше в тій сфері, в якій працює зараз. Офіційно вона там не влаштована. Навіть якщо і піде далі фізиком, може сміливо сказати, що не три місяці пропрацювала, а рік, все одно записи в трудовій немає. Але дружина все одно й досі не знає, чим хоче займатися в житті.
А якщо вона не зможе знайти іншу роботу? Навіть якщо і знайде, то швидше за все, і вона її так само влаштовувати не буде. Але я не хочу, щоб вона так все життя вимучувала свій кожен робочий день. Це ж не годинку потерпіти. До того ж чим довше, тим сильніше вона прив’язуюється до місця і людей, а Катерині дуже складно міняти місця роботи, колектив.
Я свою дружину повністю підтримую, працювати не примушую, але, звичайно, вона сама хоче вміти заробити собі на хлібець. Але не знає, як зробити це, не перемагаючи ненависть до роботи.
Як знайти своє покликання? Що робота приносила не лише матеріальне задоволення, а й моральне.
Думаю, якщо вже зовсім вона сумнівається та боїться, нехай сходить спочатку до психолога. У них є спеціалізовані тести (всі різні і за часом, і за вартістю), після яких людина точно буде знати на що вона здатна і в якій області їй сфокусуватися.
