Це була довгоочікувана дитина. Спроби були довжиною з життя, але так і не стали успішними.
Діагноз мені поставили ще у 19 років, та я не повірила. Спокійно вийшла заміж, а через 2 роки подружнього життя почала з чоловіком планувати первістка. Так пройшов рік, потім 2, 3.
Десятки лікарів, аналізів і все марно. Ми не могли мати дітей.
Побачивши її вперше, мої руки тремтіли, а сльози самі полилися по щоках. На ліжечку лежав маленький комочок, завернутий у рожевеньку ковдрочку, який спокійно спав, присмоктуючи губами.
Це була дівчинка. Я не змогла з першого разу розмотати одіялко, щоб подивитися на крихітку, яка стала не потрібна своїй матері. Ми очікували на неї пів року, відколи нам подзвонили і сказали, що оформлено всі документи для удочеріння.
Коли я взяла на руки свою дочку вперше, почула якийсь тремор всередині себе, який не давав нормально дихати. Спершу здалося, нібито я ніколи не зможу полюбити цю дитину. Вона чужа, не моя рідна кровинка. У неї були зовсім інші риси обличчя, інший запах. Невже всі очікування не виправдаються у реальності?
Захотіла все покинути, залишити це місце і повернутися додому, забути все, що щойно відбулося. А потім я почула гарячу руку на своєму плечі. Це був мій чоловік, який з усмішкою та сльозами дивився на Богданку. Так ми її назвали.
Я легенько подула на доньчине личко – вона також усміхнулася і тихо пискнула. Світ перевернувся. Я відчула як той загублений пазлик віднайшовся і відновив зруйноввану картину мого життя.
Я побачила нашу сім’ю нібито зі сторони: я, чоловік і маленька принцеса. На моїй руках спала моя рятівниця, радість, – донька.
