Набридло дуже сильно, що всі вважають мене маленькою. Мені вже п’ятнадцять років. А кожен ранок починається однаково:
– Марійка-донечка, йди скоріше вмиватися.
Потім:
– Марійка, йди швидше їсти.
– Маруська, одягни шарф, сьогодні прохолодно.
– Манька, не забудь щоденник, бо вже були в тебе зауваження!
– Марія, ти одягаєш не ті туфлі, вони тобі зовсім не пасують.
Батьки, шановні. Ваша донька вже вчиться в десятому класі. І хоче сама, без вашої підказки вмиватися, їсти та зав’язувати шарф. Розумієте, з мене однокласники сміються, коли бачать, що йду в магазин разом з мамою. Знаю, що мамі потрібно допомогти скупитися, але я ж можу це зробити сама. Сама можу купити і картоплю, і цукор, і масло, і що завгодно, а не під маминим наглядом. І не потрібно, зупинившись посеред магазину, доводити мені, що я сама дурна, тому що купила не той батон.
Розумієте, я хочу сама навчитися і купувати те, що потрібно, і готувати все, і що потрібно по дому робити. Так, може у мене не все виходить, ну не пиляйте ж мене як п’ятирічну. Це мої помилки, і я сама буду їсти або не їсти свою підгорілу кашу. Дуже боюся, що якщо не вийду з-під такої сильної опіки, то не зможу в майбутньому правильно все робити для своєї сім’ї.
Справді, я сама подивлюся, яка на вулиці погода. І якщо не хочу одягати шарф, то тільки тому, що це ти, мамо, мені наказуєш. Я б сама його одягла, аби тільки не відчувати себе безпорадною і дурною п’ятирічною дитиною.
Нещодавно влаштувалася на роботу прибиральницею в спортивний зал. Ну і що! Що тут такого? Просто хотіла заробити собі на поїздку – на екскурсію до Харкова. Так ні ж, мати такий скандал підняла, як ніби мене там вже зґвалтували та вбили, а батько так кричав, що прибігли сусіди зверху. І після цього вони хочуть, щоб я їм розповідала куди йду і що збираюся робити? Ну нічого, краще збрешу, що йду писати реферат до Ярослави.
Я знаю, що батьки хочуть мені добра, може я теж, коли виросту, буду так же опікати свою доньку чи сина. Але зараз думаю, що ні, не буду. Тому що потрібно вчитися на чомусь, нехай і на своїх помилках. Просто не потрібно лаяти мене за кожен крок і говорити, що я все роблю неправильно. Якщо потрібно буде – сама попрошу батьківської ради, але тільки якщо буду знати, що це буде порада, а не аналіз моєї неправильної поведінки.
Я знаю, що у деяких моїх однокласників теж є такі проблеми і прошу всіх батьків зрозуміти, що щастя не в тому, щоб розповісти всьому світу, що ваша дитина недотепа і зовсім безпомічний малюк, а щастя в тому, щоб тихо-мирно, без скандалів та докорів, передати своєму синові чи доньці свій життєвий досвід.
І не дивуйтеся, що діти йдуть від батьків занадто швидко. Нікому не подобатися завжди вважатися малолітнім дурнем.
