Я живу в селі. Я тут виріс, у мене тут багато друзів. Батьки мої мають невеликий бізнес, тут у нас в селі. Але я чомусь завжди рвався у місто жити, мені подобався рух, ці метро, трамваї багато людей. Почуваєш себе, ніби кудись летиш постійно. Час, ні на секунду не стоїть на місці. Все дуже швидко, продуктивно, мобільно, у ногу з часом, одним словом, люди йдуть у місті, а можливо й навіть ще швидше. А у нас в селі все спокійно, якщо проїде десять машин і два автобуси на день, так це для нас дуже багато. Одна крамниця, розташована на початку села, школа, садка дитячого навіть немає. Мені скучно в селі жити, я не бачу тут ніякого розвитку, ну особисто для себе так точно, можливо, комусь подобається таке тихе, спокійне життя, але це не про мене. Я закінчив школу і вирішив виїхати назавжди зі свого рідного села. Старався вчитися останній рік у школі, дуже добре, щоб вступити до університету і стати перспективним робітником, а ще краще затребуваним у будь- якій місцевості і при будь- яких обставинах. Я вступив, так як собі й обіцяв добре вчився, довго обирав вид і напрям своєї професії, і зупинився на професії вчителя.
Мені завжди подобалися діти, я любив навчати і повчати когось, звичайно, було важко з вибором, але я його зробив. Я вчився добре в університеті, мене брали часто на різні тренінги, курси і олімпіади, це все мені підходило, адже додаткове навчання, ніколи мені не завадить, тим більше знайомишся з різними мудрими і досвідченими людьми, дізнаєшся багато нового для себе у цій сфері.
.
Я з успіхом і червоним дипломом закінчив університет. Додому чомусь не хотілося зовсім повертатися, але я був змушений, останнім часом, їхати частіше, бо батько дуже хворів. В нього виявили пухлину, ми старалися з усіх сил допомогти йому боротися з цією хворобою. Ніби, зараз тато вже одужує, кажуть з мамою, що мріють про внуків. Що життя занадно коротке, щоб все відкладати на завтра, я весь час слухав ці настанови, і зрозумів, що мені пора вже одружуватися, професію я здобув, до речі одразу ж після закінчення університету, я пішов працювати в приватну школу у місті, в якому навчався, зняв тут квартиру і працював вчителем української мови і літератури. І заробітня плата була в мене, куди вища, ніж в державній школі. Згодом я зустрів Олену, це моя дружина, познайомилися ми з нею в школі, вона працювала вчителем англійської. Виходить у нас тепер сім’я вчителів. Олена, за деякий час народила мені, синочка. Я був дуже щасливий з приводу народження сина.
Життя було одноманітним, дім, сім’я, робота. Але якось мене відправили у відрядження, на курси підвищення кваліфікації. Туди треба було довго їхати, а сина не було з ким залишити, дружина теж постійно на роботі, тому я вирішив Володю, так звали нашого сина, взяти з собою, це всього на два дні і син поїхав зі мною. Ми взяли квитки на поїзд. Захотіли поселитися в купе, зайшли до нашого купе, а на нашому місці на обох нижніх поличках, сидять дві жінки. Ми показали з сином свої квитки, і номер купе та місця, жінки були здивовані, що в них все таке ж . Ми вирішили викликати провідницю, щоб вона розібралася у цій проблемі, виявляється так несправно, видрукували квитки, вона вибачилася перед нами, і поселила жінок на верхні полиці. Але тут поїзд зупиняється і заходять інші пасажири, приходять до нас в купе, і починають виганяти тих жінок з верхніх полиць і ствержувати, що по квитках це їхні місця. Одним словом в кінцевому результаті, я спав з сином на одній полиці, а жінки обоє на іншій. Важка була дорога в нас, але коли ми поверталися додому було краще, адже ми самі були в купе.
