Одного разу, прогулюючись в парку після важкого робочого дня, я спостерігала таку картину : старенька бабуся, років сімдесяти, тягала важкі сумки, а поруч з нею йшло двоє “парубків”, віком 12-14 років. Як я зрозуміла, то були її онуки. Якось дивно це все виглядало, хлопці вже досить дорослі були, аби розуміти, що потрібно допомагати стареньким. Та хлопці йшли, вткнувшись у свої смартфони, і їм було начхати, що бабусі важко. Аж ось до неї підійшов чоловік, і запропонував свою допомогу.
– Давайте я вам допоможу, вам же важко, а ваші хлопці й не думають вам допомогти, — помітив цей перехожий, і я була з ним згодна на всі сто відсотків.
– Ой, та що ви, не варто, мені зовсім не важко, а на хлопців ви не наговорюйте, вони в мене розумнички, вони так змучуються у своїх школах, що їх ще сумки змушувати тягати? Та яка ж я тобі буду бабуся? – відповіла старенька.
А її “любі онуки” важким поглядом з під лоба глянули на чоловіка, давши йому зрозуміти, що краще їх не чіпати.
Якщо чесно, мені було дуже соромно за таке покоління. Що відбувається з цим світом? Хіба цього він заслуговує? Коли я була у їхньому віці, то завжди допомагала людям, як бачила, що вони цього потребують. В школі ми навіть організовували гуртки, аби ходити до самотніх бабусь і дідусів, і помагати їм по господарству : прибрати в будинку, винести сміття, сходити в магазин. Тоді ми думали, як допомогти цим всім людям. А про рідних людей, я взагалі мовчу, свою бабусю я дуже любила, і ніколи б не дозволила їй, ось так тягати сумки, поки я зайнята казна-чим. Шкода що її так рано не стало… Дуже сумую за нею…
Зараз дітей дуже розпестили. Якщо раніше поважати дорослих було найголовнішим моральним законом, тоді зараз, діти стали у рівні права зі старшим поколінням. Ось такі жахливі реалії…
