Покинутий Дмитрик.

Я працюю вихователем у дитячому садку, місто у нас маленьке, тому роботу за моєю спеціальністю було трохи важко знайти, але я це зробила. Взагалі у мене дві освіти – педагогічна, і ще я паралельно закінчила на заочній форми факультет психології. Мені завжди була цікава робота психолога. А саме розбиратися в людях, шукати вихід з різних складних життєвих ситуацій, давати можливість людям повірити в себе, наставляти їх на правильний шлях, вчити дивитися на світ по іншому та з іншими думками. А особливо мені була цікава психологія дітей, адже як важко приймати те, і розуміти, що такі маленькі створіння вже можуть мати психологічні травми, не можуть себе реалізувати і увійти у цей соціум і ритм життя. А ще найгірше, це коли батьки свідомо, не дають можливість зробити це своїм діткам.

От я влаштувалася на роботу в дитсадок, мене дітки дуже любили, тай я відносилася до них з усмішкою на обличчі і бажанням допомагати у всьому. Кожного дня в мене було все однаково, робота, дім, дім робота. Але я  не покидала шанс, працювати над своєю другою професією- психолог. Я їздила на різноманітні тренінги по психології, відвідувала курси додаткові, і все це поєднувала з роботою вихователя.
Одного разу я їхала на черговий тренінг по психології, на тему „Як бути дітям, яких покинули батьки”, ця тема в наш час дуже актуальна. Нам розповідали про те, як діти відносяться до своїх батьків, які приділяють їм мало уваги, або ж взагалі не приділяють, як це впливає на подальше життя цих маленьких людей, хто має нести відповідальність за їхнє психологічне здоров’я, на якому рівні знаходяться тепер дитбудинки, які мають у своїх обов’язках, в такому випадку оточити максимальною увагою і зробити так, щоб дітям було комфортно, а подекуди і краще, знаходитися в дитбудинку, ніж, наприклад, з батьками алкоголіками.

Мені була дуже цікава ця тема, я ще більше захотіла працювати у сфері психології. Але думаю, місто у нас маленьке, де я зможу знайти ще кращу роботу по своїй спецільності, тай ще була нормальна заробітня плата. Я продовжувала працювати у дитсадку. Але якось я купила газету нашого міста, я часто її купляла раніше, але тепер чомусь призабула. Мені завжди були цікаві місцеві новини. І тут трапилася мені сторінка з оголошеннями, побачила для себе відкриття. В оголошенні було написано про пошук дитячого психолога у дитячий будинок. На хвилинку я задумалася, а може це дійсно мій шанс, який не можна відпускати, може варто спробувати, чому б і ні. Я ж так давно мріяла працювати у сфері психології, а особливо дитячої. На наступний день, я завітала до нашого місцевого дитбудинку і зустрілася там із завідуючою, розказала їй про своє бажання працювати, про те, що бачила оголошення в газеті про роботу. Але, як виявилося, на це місце було таких як я, ще п’ять кандидатів. Завідуюча сказала, що поки визначити не може підходящу кандидатуру, але сказала, щоб я приходила на наступний день і пробувала, вона буде слідкувати за мною, як я працюю, якщо все підійде, то мене візьмуть на роботу. Ввечері, я передзвонила до напарниці з якою разом працювали у дитсадку, і попросила її, щоб вона вийшла на роботу замість мене, наступного дня.

Вона погодилася. Я прийшла в дитбудинок і почала працювати. Саме в цей день привезли маленького хлопчика, років семи. Він дуже плакав і казав, що хоче до мами. Дитина була настільки подавлена, що я навіть не знала, як його заспокоїти. Виявляється, батьки хлопчика були неблагополучними, батько з матір’ю випивав, а вкінці це все завершилося масштабною бійкою, де тато, Дмитрика, так називався цей хлопчик, якого привезли, вбив їхнього з мамою товариша по чарці. Їх обох забрали в тюрму, татові дали десять років за вбивство, а мамі- чотири за співучасть . Ну і звичайно, бабусь, дідусів і тіток у хлопчика не було, тому його місце було, тільки в дитбудинку.

Дитина дуже сильно плакала і казала, що хоче до мами. Але якось мені вдалося заспокоїти хлопчика. Я розповіла йому як тут у дитбудинку буде добре, що він знайде собі друзів, що тут дуже добре годують.
На наступний день, я розуміла, що в мене є робота в дитсадку, але я пішла взяла відпустку за свій рахунок і знову прийшла в дитбудинок, на так зване своє стажування.

І одразу ж взялася за роботу. До мене привели Дмитрика. Хлопчик дуже замкнувся в собі, я старалася вивести дитину з цього стану. І найперше, що мені довелося зробити, це відволікти хлопчика від думок про маму. Я привела його до інших дітей і ми влаштували спільні ігри. Почали разом малювати, гратися м’ячем, стрибати. Діти були дуже задоволені, тай Дмитрик помалу почав відчувати, що йому тут раді. Завідуюча була вражена моєю роботою і запросила мене працювати до них. Я, звичайно ж згодилася, адже це моя мрія, звільнилася з дитсадка і тепер працюю тут, у дитбудинку. Є різні випадки, діти, ситуації ,ми спільно шукаємо вихід з цих складних ситуацій з працівниками дитбудинку і робимо все від нас можливе, щоб вихованцям нашим тут було комфортно. Але для мене, всеодно, як би там не було, є дикістю, що діти мають проживати у дитбудинку, коли їхні батьки живі і здорові.

 

Оцініть статтю
Покинутий Дмитрик.