Нещодавно я усвідомив, що проблеми з рідними бувають не тільки у підлітків. Декілька місяців тому ми з дружиною забрали до себе жити мого молодшого брата. І це була чи не найбільша наша помилка. Я й не очікував, що життя з рідним братом може виявитись таким нестерпним.
Все почалось з того, що він захворів. У молодого 25-річного хлопця розвинувся розсіяний склероз. У нього почало двоїтися в очах, німіло обличчя, інколи й взагалі втрачав координацію. На той час він був за кордоном. Працював там день і ніч, ні друзів, ні знайомих не мав. Допомогти йому там не міг ніхто, тож ми вирішили його провідати.
На роботі взяли відпустки за власний рахунок і поїхали до нього. Симптоми хвороби проявлялися час від часу. Дивитися на це було жахливо, а усвідомлення того, що його знову прийдеться залишити самого не давало навіть заснути. Місцеві лікарі порадили забрати брата додому. І всі як один переконували – якщо за ним постійно не доглядати, то можуть бути жахливі наслідки.
Тож ми з дружиною прийняли рішення забрати його до себе і доглядати власними силами. Тим паче діти тоді діти поїхали вчитися в інші міста. І проблем з житловою площею не виникало. Але з`явилися інші.
Почалось все з маленького – брату не сподобалася дитяча кімната. Він захотів, щоб ми переробили там ремонт, який би підходив йому. Для моєї дружини це був перший тривожний дзвіночок. Пізніше він вирішив, що дім брата дорівнює автоматичного його дім. Це наче й так, але не тоді коли це переходить межі. У нашій квартирі брат почав встановлювати свої правила. А ще згодом взявся перелаштовувати наше життя під його.
І нас з дружиною це не влаштувало. Ми розуміли, що він хворий, але весь світ не міг навколо нього вертітися. А ще батьки навідувалися перевіряти чи молодшенький добре живе. Кожного разу дорікали, що ми старші і маємо за нього відповідати.
Ми й відповідали як могли – водили до лікарів, давали таблетки, займалися різними необхідними вправами. Брату ставало кожного разу краще. Хвороба навіть перестала прогресувати. Йому було краще. Але не нам, все жахіття тільки починалося.
Найбільше відлуння всіх проблем відчула дружина. На неї звалився весь побут і ще дорослий хлопчина, який поводив себе навіть гірше ніж син-підліток. Цілими днями він сидів або за комп’ютером, або дивився телевізор, або спав. Поки ми були на роботі брат був вдома сам. І замість того, аби допомогти дружині з прибиранням чи іншими справами, він додав їй ще більше клопотів.
Весь брудний одяг скидав де бачив, за весь час він жодного разу не доніс його в корзину для брудної білизни. Ходити в одному й тому міг ледь не тиждень. І запах цього розкиданого одягу стояв на всю квартиру. Дружина постійно підбирала цей одяг, прала в ручну. Бо брат завжди казав, що на пральний порошок у нього алергія і йому від нього погано.
Це неабияк втомлювало дружину. Вона ж мені про це розповідала, але я не звертав уваги. Думав, що вона трохи перебільшує, адже ми не були готові, що у нашому житті з’явиться третій, і для нас це все нове.
Тай загалом я не зовсім знав, який мій брат – про його звички, характер та “особливості”. Старшокласником я пішов вчитися у військове училище. Йому тоді було лише рік – у нас різниця 15 років.
Мама народила його пізно і не зовсім заплановано. Потім я вирішив служити, воював. Вдома практично не з’являвся, а під час служби познайомився з дружиною, одружилися. І почали окремо жити. Що таке ділити одне житло з братом я не знаю зовсім, а зараз мені вже 40. І чим він живе – гадки не маю. З телефонних розмов і сімейних свят багато не дізнаєшся.
Теперішні проблеми з братом лягли на плечі дружини. Не встигне вона поприбирати на кухні, як безлад вже у ванній чи туалеті. Доходить до того, що ми у власній спальній, ба більше у власній квартирі не можемо з нею усамітнитися.
Якось захотіли приділити час один одному. Закрили у кімнату двері на ключ. І у самому розпалі подій брат вирішив зайти. Почув, що двері закрито і почав кричати на всю квартиру. Тільки й чутно було, що йому гидко і неприємно це слухати.
Дружина на кухні здається вже й поселилась. Побачити її у спальні стало рідкістю. Те й діло, що готує для брата. Лікар призначив йому особливу дієту. Їжа весь час має бути свіжою, з певних продуктів, строго по грамах. Дружина готує перед роботою, приходить на обід і після.
В цей час вона встигає за ним ще й прибирати. Якби не вона – кухня була б закинута горою брудного посуду. А про туалет та ванну вже й годі говорити. Прибирати там їй доводиться в масці та двох рукавицях. Йому стало лінь навіть почистити за собою туалет.
І так вже понад рік. Лікарі порадили проводити брату більше часу проводити на повітрі. Хвороба й взагалі могла відступити, що дозволило б йому знову жити самостійно. Але ситуація стала ще гіршою. Він встиг посваритися з усіма нашими сусідами. Ті не вітаються тепер навіть з нами. Мало того, що він не знайшов нових знайомств, то позбавив нас старих.
Здається, таке буде продовжуватися вічно і попереднього життя нам вже не бачити. Але який вихід? На батьків, які живуть у селі, ми його не можемо залишити. Там нікому буде його доглядати, самі вони не зможуть, бо вже старенькі. Що робити далі ми просто не знаємо? А терпіння вже на межі, а усвідомлення того, що це продовжуватиметься невизначений термін – доводить до нервових зривів.
Та відповіді на ці питання мають психологи. Фахівчиня Титоренко радять більше відпочивати.
Для цього приділіть час на сон та себе. Доглядати за хворим рідними потрібно, але рано чи пізно ваша батарейка сяде. І ви не зможете допомогти ні їм, ні собі, ні іншим.
Важливо також створювати власні правила у домі. І обов’язково їх дотримуйтеся самі. Ваші рідні будуть змушені їм підкоритися також. Вони зрозуміють, що ви не можете постійно за них все робити. Вони до цього звикли і розслабилися. Варто їх перевчати. З ними треба говорити, заставляти, іноді навіть кричати та виховувати.
Якщо ви вже від них щось хочете – робіть це системно та чітко. Вони мають розуміти, що крім них у вас ще є власні життя. І вам потрібно жити у своєму звичному темпі далі. А рідним давайте різну роботу, знайдіть їм хобі. Тоді вони не матимуть часу на інше.
Це бодай трішки дозволить вам повернутися до звичного життя і не перетворюватися на рабів своїх рідних.
