Я росла у доволі бідній сім’ї без батька. Нас з сестрою забезпечувала лише матір, яка працювала на декількох роботах. Доводилося часто обмежувати себе, те, що мали інші діти, – мені не й снилося. Ніяких ляльок барбі та кіндерів, піцу замовляли лише на дні народження, одяг купували у найдешевших магазинах. Я не могла мати дорогий телефон, добре, що взагалі подарували смартфон. Коли ми стали дорослі, звичка економити, не зважаючи на роботу та можливості, нікуди не зникла.
До того ж, через відсутність чоловічої опори у житті, я рано вийшла заміж за хлопця, який всіляко мною командував. Чесно кажучи, мені здавалося, що так і має бути. Він вирішував, що я повинна одягати, чим харчуватися, куди ми підемо. Хлопець не дозволяв фарбуватися та користуватися косметикою. Я завжди гризла себе, якщо не виходило приготувати смачну вечерю: бувало суп пересолений чи напівсира лазанья. У мене не було права на помилку.
За роки такого життя, я дуже стомилася. Мені захотілося волі, проживати дні так, якщо хочеться, а не за командую інших людей. Хотілося нарешті без сумнівів придбати дорогу сумку та витратити усi кошти в кафе. Щасливі обличчя подруг, їхні вічні радісні фотографії у соціальних мережах, підштовхнули мене до змін.
Чоловіку таке не сподобалося, тож ми розійшлися. Я записалася до психолога, який допоміг пережити втрату та відчути себе впевнено. Знаєте, жити як тобі хочеться, тратити гроші особисто на себе – це справжня розкіш. Можна дозволити собі одягнути коротку сукню, на яку витратив половину зарплати. Застелити найкрасивішу скатертину у будній день та приготувати вечерю із нового сервізу, ставитися до себе з повагою та вимагати інших такого ж. До тепер не вірю, що це моя реальність.
