Щодня ми поспішаємо кудись: на роботу, навчання, магазин. Проходимо один повз одного і не знаємо хто про що думає, за що переживає. На вулицях велика кількість людей, яка потребує допомоги. Але через свою заклопотаність ми можемо цього й не помічати. нас можуть просити про допомогу, та не завжди відгукуємося і стаємо у пригоді нашим ближнім.
Коли я була школяркою, то на літніх канікулах завжди гостювала за містом у бабусі. Ми з друзями багато часу проводили на вулиці: грали ігри, розмовляли, читали книги. Неподалік проживав дивакуватий старий чоловік: одягнений завжди якось по зимовому, неохайний, сумний. Ми навіть деколи з нього підсмішковувались, але завжди чемно віталися і він нам відповідав. Навіть, деколи питав як справи.
Одного разу вже дорослою, коли я приїхала до бабусі розмова зайшла за того дивного сусіда. З’ясувалося, що він зовсім не старий, просо так виглядав. У нього складна доля. В автокатастрофі він втратив дружину та дітей, сам ледве вижив. Він намагався їх урятувати продав будинок, дачу – усе, що мав, але не судилося. Лікарям не вдалося зробити чуда. Колись він мав успішний бізнес, який приносив стабільний прибуток. У нього дві вищі освіти, але після таких життєвих невдач – він опустив руки. Казав, що йому нема більше для кого жити. Переїхав у мамин старий будинок. Підробляв на різних роботах: прибиральником, вантажником, підсобником, щоб заробити собі на хліб. Бабця згадувала, що він коли мав сім’ю і заробляв чимало завжди допомагав потребуючим, давав гроші на церкву.
Я коли слухала розповідь про нього, то аж сльози на очі навернулися, бо згадала, як із друзями сміялися над ним. Мені соромно стало за наш вчинок. Якби ж я могла повернути час назад.
Їду від бабусі додому і думаю: як несподівано може все у житті змінитися. Сьогодні можна мати все, а завтра не мати нічого.
