Життя не вічне, як і наша молодість. Кожна людина рано чи пізно постаріє, це неминучий факт, який розуміє кожен, тому потрібно обдумувати свої вчинки щодо старших людей. Я розповім історію про те, які відносини були до старого дідуся в одній родині. Ця історія змусить вас замислитись над життям старого дідуся, якщо в цій історії ви впізнаєте себе, будь ласка, подумайте і змініть своє ставлення до найрідніших людей.
Дідусь з часом втратив слух, тому розмовляв дуже голосно. Мама Оленки не любила дідуся, казала, що йому не місце в будинку, він постійно заважає, лізе не у своє діло. Але тато інколи заступався за дідуся, адже розумів, що в нього немає іншого виходу. Мама Оленки часто лаялась зі своїм чоловіком, постійно згадувала у своїх розмовах про будинок для людей похилого віку.
Олена бачила, що коїлось в будинку, і сама мала таку думку, що дідусь заважає. Але дід, попри свій вік, хотів догодити своїй родині, він постійно намагався щось полагодити, хоч і виходило не зовсім добре. Дід добре малював, хоч вже був старий, та руки пам’ятали, тому він часто допомагав Оленці з малюнками та домашнім завданням з художньої школи. Також дід прибирав будинок, доглядав за кімнатними рослинами, на які мама Олени постійно не мала часу. Дід постійно був заклопотаний, ніколи не сидів без діла. Олена цікавилась, чи він не втомлюється, проте дід мовчки робив свою роботу.
«Певно не чує» – думала Оленка.
Олена часто розповідала дідусеві про своє життя, коли їй було нудно. Дідусь радив внучці, як краще слід вчинити, коли потрібно промовчати, а коли ні. Одного разу до Олени завітала її подруга – Марта. Коли дівчинка зайшла в будинок до Оленки, першим ділом вона привіталась з дідусем. Олена дуже здивувалась, і зніяковіла коли Марта почала розмовляти з дідом, Олена соромилась його. Марта сказала : “Ти знаєш, Оленко, я тобі навіть заздрю, адже мій дідусь помер задовго до мого народження, я навіть не бачила його ніколи».
Марта ще трохи побула в гостях у подруги, і пішла, залишивши Олену зі своїми думками. Олена зрозуміла, що вся її родина погано відноситься до дідуся, його ніхто не поважає. Дідусю ніколи не говорили приємних слів, ніколи не були вдячні за доброту, за те що він робить. Дідусь ніколи не отримував подарунків, адже всі вважали, що вони йому не потрібні. Коли батьки прийшли після роботи до дому, Олена запитала, чого до діда таке відношення, якщо він робить все, що в його силах, а вони того навіть не цінують. Мати Олени розсердилась на доньку, адже та почала її повчати, хоча сама десь глибоко в душі розуміла, що її донька має рацію.
Дідусь почув, як його рідні лаються, він і сам посмутнів. Йому було важко, адже у всіх сварках він звинувачував себе. Дід спробував вгамувати маму Олени, проте в нього нічого не вийшло, і він повернувся у свою кімнату. Оленка побігла за дідусем, вона нарешті почала відчувати як йому боляче і сумно, адже в нього не має нікого, окрім Олени, мами та батька. Дідусь розповів про свою важку долю, він пережив Голодомор, війну, в нього померли всі рідні. Десять років назад він похоронив свою дружину.
Минуло два роки. Дідусь ще більше постарів, він перестав ходити, часто хворів, іноді цілими днями лежав, маму Олени це ще більше почало дратувати, якщо раніше дідусь трохи допомагав по дому, то зараз дід здавався їй «непотрібним».
Помер дід вночі, немов не хотів нікого тривожити. Коли діда поховали, батьки Олени почали викидати його речі, аби звільнити кімнату, і нарешті зробити новий ремонт. Олена також допомагала батькам, проте вона не хотіла позбуватись всіх речей, вона ще не могла повірити, що діда вже не стало.
За кріслом, на якому часто любив сидіти дідусь, Олена знайшла невелику теку, відкривши її, вона побачила свій портрет, на іншому полотні були зображені батьки Олени та дідусь, такі усміхнені, такими хотів бачити їх дід. З очей дівчинки почали виступати сльози, мати Олени помітила це і підійшла до дівчинки, її завжди похмуре та серйозне обличчя перетворилось на жалісне, їй було прикро, що вона не помічала любов дідуся, їй було прикро, що він помер, а вона так і не сказала йому, що любить його як рідного батька. Найважче було батькові Оленки…
Смерть дідуся дала цій родині зрозуміти, що сім’я – це найголовніше в житті. Вони стали частіше проводити разом час, постійно обговорювали речі, які їх турбують, і що найголовніше – не сварились. Саме цього так хотів дідусь, шкода що він не бачить як його діти дійшли миру, дідусь помер, так і не почувши слова подяки, помер, вважаючи себе не потрібним. Як шкода, що ми починаємо цінувати щось, тільки коли втрачаємо. Так було і з дідусем, лише після його смерті Олена та її батьки зрозуміли, яким хорошим був дідусь…
