Мій дідусь недавно розповів, що склав заповіт. Його останню волю всі родичі дізнаються після його смерті. Але життя продовжувалося. Все йшло як зазвичай. Щовихідних я з батьками їздили у село до дідуся допомогти по господарству, їсти наварити, поприбирати у хаті, бо йому уже за сімдесят і самому справлятися важко.
Мамина сестра із соєю сім’єю приїжджали лише на свята. Ніколи не обробляли город, не рубали дрова дідусеві на зиму. Не доглядали за стареньким, коли він хворів. Тітка Неля завжди казала, що їй того села не треба. І нема у неї часу їздити.
От наш дідусь і помер. Після похорону ми всі ще були заклопотані, мамі на мобільний телефон зателефонували з адвокатської контори та сказали, щоб мама із сестрою приїхали для оприлюднення заповіту. Тітка казала, що не хоче їхати, бо хати у селі їй не треба. Але все ж домовилися з мамою, що у вівторок зранку підуть до адвоката.
Коли мама повернулася після цього додому, на ній лиця не було. І ще хвилин десять нічого не могла сказати. Виявилося, що дідо справді все заповів на маму. Але не лише хату у селі, але й кругленьку суму грошей. Колись ще молодими бабуся і дідусь працювали у Сибірі. Гроші вони накопичували на банківських рахунках. І ось усі кошти. А це більш як двісті тисяч української валюти. Він теж заповів мамі. А з цим тітка Неля не погоджується. Хати їй не треба, але гроші хоче поділити навпіл. Сказала, що подаватиме до суду та оскаржуватиме заповіт. Мама задумалась, можливо просто віддати їй частину тих грошей. А як би вчинили ви?
