Вже 10 років я працюю в дитячій 0нкол0гічній лікарні медсестрою. І у своїй роботі я бачила різне. Проте, багато діток не втрачали віру у життя, вони сподівались, що колись вилікуються…Моє серце стискалось, коли я бачила сль0зи на очах у батьків, коли лікарі говорили їм невтішні висновки, проте діти їх заспокоювали, вони вірили, що все буде добре.
Але історія з цим хлопчиком зі мною трапилась вперше. Я ніколи не бачила таких дітей, які б настільки були зневірені у своєму одужанні. Хоч і маленький, але все ж вогник надії палав у них, але не в Олежика. Олег мав дуже складний характер, як розповіла мені його мама, коли вони дізнались, що в сина раk, то він одразу ж змінив своє ставлення до життя. Йому не хотілось нічого, окрім комп’ютерних ігор, він не бачив сенсу далі спілкуватись з однолітками.
– А навіщо? Мене скоро не стане, я нікому не потрібний, — говорив Олежик.
Якби я не старалась, але дуже хотіла допомогти хлопчику, проте він був таким примхливим, що мені іноді хотілось помінятись з іншою медсестрою, аби та доглядала за ним. Вся лікарня стояла на вухах від цього малого бешкетника. Він постійно глузував і робив усілякі капості лікарям, він думав, що у його недузі винні саме лікарі.
Я не ображалась на хлопчика, я розуміла, що йому важко, і він таким чином хоче проявити себе, аби до нього було більше уваги.
Сьогодні я знову прийшла в палату до Олежика, аби підготувати його до чергової процедури. Виглядав він дуже блідо. Був злий та роздратований. Він нічого не хотів, був дуже в’ялий після минулої хіміотерапії.
– Давай, Олежику, нам час йти, ти ж хочеш знову грати в комп’ютерні ігри? – казала я своєму малому пацієнту.
– Не хочу… Мені набридло жити, навіщо мене лікують, ви ж бачите, що це все дарма! – показував на свою голову Олег, на ній не було більше волосся.
Я ледве стримувала себе, аби не заплакати…
– Олег, чому ти так відносишся до мене? Я ж намагаюсь тобі допомогти, я розумію, що тобі важко! Але ж ти бачив, скільки діток в лікарні, і всі вони хочуть жити, і сподіваються на одужання, а ти як той капризний хлопака. Хоч удай, що ти хочеш одужати, заради своїх батьків. – В такій формі я намагалась достукатись до Олежика. Я вже знала, який потрібно мати до нього підхід.
– Ти одна з усіх медсестер, хто мене дійсно розуміє — казав Олежик.
Такі слова гріли мені душу. Я розуміла, що більше ніхто з медсестер не хотів працювати з таким складним пацієнтом, проте я колись дала клятву Гіппократа, і мусила піклуватись про малого бешкетника!
Коли ми повертались із процедури, Олег сказав, що він більше не бажає бути на хіміотерапії. Я бачила як важко малому, але намагалась його підбадьорити.
– Я більше не одужаю, досить все це! – кричав несамовито Олег.
– Олеже, заспокойся, ти колись чув, про спалювання бажань? Якщо загадаєш бажання, напишеш його на листочку і спалиш, воно обов’язково здійсниться!- на ходу придумала я, аби хоч якось заспокоїти Олега.
– Що за маячня, я вже не такий маленький, аби вірити подібному, — трохи засміявся Олег.
– А давай ми зробимо це, і перевіримо, чи це дійсно правда? – запропонувала я.
Саме в той вечір ми й зробили це. Оголошувати свої бажання ми не хотіли, таким було головне правило. Але все ж розуміли, яку мрію написали на листочках обоє. Я дуже хотіла, аби хлопчик одужав.
Ми зробили все так, як і планували написали бажання на маленьких клаптиках паперу і спалили його, а порох розвіяли з вікна нашої палати. Олег довго дивився у вікно, а потім пішов спати. “Втомився” – майнуло в мене в голові.
На ранок прийшли батьки хлопця, дуже занепокоєні. В палату прийшов головний лікар, і сказав, аби батьки та хлопчик зайшли до нього в кабінет. Мама Олега ще більше почала хвилюватись, вона дуже боялась почути цю страшну новину, що її єдиному синові вже нічого не допоможе. Олег був спокійним.
Коли вони пішли до кабінету я також почала перейматись за Олега. За весь цей час я дуже звикла до нього. Двері кабінету були напіввідчинені, тому я вирішила підслухати розмову. І я почула “у вас ремісія!”.
Я не вірила своїм вухам…
З кабінету на інвалідному візку виїхав Олежик. На його обличчі була шалена посмішка, а на очах виступали сльози.
– А я загадав нову класну комп’ютерну гру! – випалив хлопчик.
Я залилась сміхом, і почала обнімати малого. Ми обоє істерично сміялись. Лікар і батьки не розуміли, яку таємницю ми приховували. А я все ж загадала ремісію для хлопця, і знаєте, мрії все ж таки здійснюються!
