Ми з Оленою розлучилися три роки тому. Я залишив нашу двокімнатну квартиру в центрі міста та переїхав до батьків. Олена ж сином залишилася жити там.
Ця квартира була особливою для мене, адже ми буквально створили наше затишне сімейне гніздечко з нуля: обирали район разом, робили ремонт, облаштовували дитячу, відмічали перші дні народження сина та річниці. Та все ж нам довелося розійтися, бо відчули – почуттів вже немає ні у мене, ні у Олени.
Мешкати з батьками в свої 40, знаєте, не дуже. Вже у нас свої бачення побуту, харчування та розподілу фінансів. Моя мама просто обожнює все контролювати і на мене це морально дуже тисне.
Всі ці три роки після того, як я розлучився, дружина жодним чином не обмежувала сина в спілкуванні зі мною. Ми бачилися ледь не щодня.
Проте нещодавно сталося те, чого я не очікував. Дружина вирішила продати нашу квартиру, у якій до цього часу вона з сином проживала. Річ у тім, що вона зустріла чоловіка.
Її коханець має великий будинок, куди запропонував їй та моєму сину переїхати. От тільки говорить, що ремонт треба зробити аби облаштувати дитячу для мого Дениски. Недовго думаючи моя колишня вирішила продати нашу квартиру та частину з цих грошей віддати на ремонт!
Я, звісно, проти, бо не довіряю цьому чолов’язі. Та й батьки її не в захваті.
Окрім того, дружина питає лише згоди в мене на продаж, а частину грошей за спільно нажите майно – ні. Цікаво, де ж я маю жити усе життя? У батьків? Чи треба наречену знайти одразу з будинком?
Коли я відмовив Олені надати дозвіл на продаж вп’яте, вона вирішила шантажувати мене дитиною! Говорить, що не дасть з сином бачитися. І ось вже третій день, як я дійсно Дениса не бачу.
Моя мама говорить, що мені варто забути про це все, попросити свою частину від продажу квартири та будувати нове сімейне життя. Тільки я не хочу залишити сина без квартири, зробивши натомість ремонт у чужому будинку за спільно нажиті кошти.
Проте я розумію, що Олена все одно не дозволить бачити сина і він не зрозуміє мого вчинку. Я в розпачі – не знаю, що вдіяти.