Якось зателефонував мені мій добрий товариш, друг дитинства – Захар. Спитав як справи і чи не маю часу зустрітися, бо хоче з кимось поділитися своєю історією. Ми домовились зустрітися завтра у центрі і вже тоді вирішимо куди йти.
Так і сталося. Зустрілись і згадали, що у кіно почався показ нового фільму. Переглянули стрічку, нам сподобалась. А опісля пішли у кафе на вечерю.
От за вечерею Андрій почав розказувати, що зараз проживає із старим дідусем, бо всі від нього відмовились, нікому він не потрібний. Не робив він із себе героя, але потрібно віддати належне. Не кожен молодий хлопець погодиться жити із старим дідом, варити йому їсти, прибирати, краще з’їдуть на орендовану квартиру подальше, щоб ніхто не чіпав. Але ж Андрій – ні.
Він скоро планує одружуватися. З дівчиною вони зустрічаються давненько . Андрій хотів, щоб дідусь переписав свою двокімнатну квартиру на нього. Оскільки останні два роки до діда ніхто не навідується. Ні батько, ні тітка. Його брали жити у свої домівки, але не витримували більше пів року, бо характер у діда ,ой, який не простий. Але оскільки дідусь старий, а опікунство оформили колись на його сина. То юридично і син має підтвердити, що дідо заповідає добровільно. А його батько проти, каже Андрію, що йому теж ця квартира потрібна. Він буде її здавати і отримувати додаткові фінанси. А його син – Андрій може і у дружини жити.
Так то воно й так. Звісно, що може переїхати до своєї коханої. Але Андрія мучить зовсім не квартирне питання, а те, хто ж допомагатиме дідусеві, коли його не буде. Бо його дівчина із іншого міста, що за сто двадцять кілометрів звідси. Частим гостем він точно не буде.
Ось так ми добре посиділи, Андрій поділився своєю історією. І не знає що має робити далі. Як бути із дідусем, адже він його дуже сильно любить.
Чесно кажучи, я не знаю, якби вчинив будучи на його місці. А які у вас думки після прочитаного?
