Після того, як син одружився, він припинив бувати вдома, оскільки переїхав жити в місто у квартиру свекрів. В них 4 кімнати, ще 2 туалети, простора кухня. Своєї машини син з дружиною не мають, тому свекри віддали одну зі своїх. Вони там дуже щасливі.
Син приїжджає до нас погостювати лише на свята і залишається не надовго. Живемо в селі, не маємо такого великого достатку, тому нам нічим і похвалитись. Кожного дня те саме: робота, господарство, дім.
Добре, що він хоч дзвонить ледь не щодня. А мова все про свекрів: «смачну вечерю мама зготувала», «батько возив в музей». Ми дуже раді, що у сина все добре і він знайшов справжніх друзів серед дорослих людей. Звичайно, вони молодші набагато за нас, тому й ближчі до молоді.
Хотілося б, щоб діти нас відвідували частіше, ночували, гуляли селом. Якби мали бажання, могли б допомогти чимось, але ми не наполягаємо. Аби тільки приїжджали.
Ми б могли ображатися, сваритися із сином, що забув про нас, не питає, як ми та чи треба допомога. Однак це було б не мудрим вчинком, оскільки так б ще більше його від нас відштовхували. Він би не захотів приїжджати, щоб не слухати, як жаліємося. Вже якось самі впораємося.
Дуже пощастило синові із сім’єю своєї дружини: мудра свекруха, сучасний свекор, достаток та багато простору. Лиш надіємось, він зрозуміє нас, коли ще не буде запізно.
