Не бачився з батьком більше 20 років

В дитинстві я був дуже замкнутою дитиною і не мав багато друзів. Від народження тяжко хворів, в садочок не ходив зовсім, а школу повноцінно відвідував лише з класу 4. Мама спочатку шкодувала мене і приділяла багато уваги, а потім втомилась від „сина-чахлика” і просто виконувала базові обов’зяки матері. Батько ж взагалі з народження мене не сприймав за сина, бо поки старший займав перші місця з футбольних турнірів, молодший м’яч навіть в очі не бачив і був „як ниюче дівча”. Тому увагою батьків я дуже балуваний не був, і друзів через пропуски не мав.

Відносини зі старшим братом теж були натянуті, якщо взагалі були, йому було соромно за такого постійно хворого брата. Батько з Андрієм (старшим братом) часто проводив разом час, не пропускав жодної гри сина, усі його бажання фінансували та виконували. У 9 класі в школі запропонували путівки у табір в Польщі, то Андію з радістю оплатили, а я („куди хворому ще їхати”) залишився вдома, адже 2 путіки за 1000$ наша сім’я собі дозволоити не може. Про мою ж успішність у школі батькам не було навіть цікаво дізнатись. У старших класах я був переможцем обласних олімпіад з математики, вступив у столиці на бюджетне місце на факультет Інформаційних технологій і після цього переїхав від батьків, про що вони навіть не знали. Зателефонували мені через 2 місяці і запитали, чи можна прибрати мої речі в сарай, бо хочуть здавати мою кімнату. Я думаю, що до цього, ніхто з родини і не помітив, що мене не було більше з ними в одній квартирі.

Коли я почав вчитись на програміста, то повністю сам почав заробляти на життя. Незважаючи на складнощі, одночасно вчився і працював. На третьому курсі закохався в дівчину, ми одружились.  Вона теж була не з Києва, тому, коли закінчили інститут, ми разом зняли квартиру, через деякий час накопичили на окрему кімнату у гуртожитку.

З того часу пройшло більше 20 років. Ми маємо свою квартиру в хорошому районі, пристойну роботу, трьох прекрасних дітей. Ніби все гарно склалось. Після того, як померла мама, я взагалі перестав згадувати про батьків. Адже з нею я інколи спілкувався, а з батьком взагалі не підтримував контактів. Незважаючи на це, я мав інших родичів – батькова сестра, племінники, дядько і тітка по маминій лінії. Але спілкування з ними обмежувалось хіба повідомленнями з привітаннями на Новий рік та Великдень.

Більше 20 років я не бачився і взагалі не спілкувався з татом. Він навіть не знав про те, що в нього є онуки. Після того, як брат закінчив навчання, то переїхав на стажування, а пізніше і на постійне проживання в іншу країну. Це вся інформація, яку я знав про свою сім’ю, але більше мені і не було потрібно. А деякий час тому мені несподівано зателефонувала батькова нова дружина.

Вона повідомила, що тато тяжко захворів і потребує постійного догляду. Сварила мене, адже рідні діти покинули батька без допомоги.

Він виховав вас, а ви так віддячили. Один живе в іншій країні, інший поруч і батькові навіть не зателефонує. Хто ж так робить? Негайно зв’яжись із батьком і дізнайся, чим йому домогти.Ти йому зобов’язаний життям і вихованням.

Але я не відчуваю, що щось повинен татові. Він у житті мав лише старшого сина  Андрія – своє щастя та відраду, от він йому і винен, точно не я. Але улюблений син батька, як сказала його жінка, переїхав до США, він немає часу та можливості приїхати, бо працює і там його сім’я, яку він не покине. Тому Андрій і „порадив” зв’язатись зі мною.

Я не маю ніякого бажання. Чому я буду піклуватись про чужого чоловіка? Який до того ж ні разу не попіклувався про мене. Нічого гарного і хорошого він мені не зробив, спогадів про щасливе дитинтво теж небагато. Мене намагаються запевнити, що він все ж лишається моїм рідним татом і вже пора забути про минулі образи. Але я не можу так, бо у кожного в житті є свій вибір і шлях. Батько зробив свій і тепер знаходиться в  такій ситуації. Він ні разу навіть не намагався дізнатися про моє життя, більше, ніж 20 років не дзвонив і не писав.

Оцініть статтю
Не бачився з батьком більше 20 років