Часто за повсякденними турботами, проблемами на роботі, посиденьками з друзями чи колегами, ми забуваємо про найголовніше у нашому житті – сім’ю. Ми можемо приділяти замало уваги та тепла нашим рідним, бути грубими у висловлюваннях чи просто забути сказати банальне «дякую».
Віктор одружився досить пізно, коли розміняв четвертий десяток. Його обраниця Олена була на 12 років молодшою, дуже красива та завжди усміхнена дівчина. На момент одруження Олена мала проблеми зі здоров’ям і змушена була залишити мед університет.
Віктор декілька років поспіль їздив в Австрію на роботу, там уже мав безліч знайомих, серед яких були хороші лікарі, професіонали своєї справи. Чоловік вирішив, що необхідно повезти Оленку в хорошу клініку, щоб знати точний діагноз.
Вирок був невтішний – інвалідність на все життя. Незважаючи ні на які прогнози лікарів, Віктор не залишив жінку. Він докладав усі зусилля для того, щоб полегшити перебіг хвороби. Усі зароблені кошти направлялися на лікування жінки. Через декілька років у сім’ї народилася донечка, попри застереження лікарів. Віктор безмежно любив маленьку Лілю.
З кожним роком Олені ставало гірше і гірше, хвороба прогресувала. Віктор, як і раніше, продовжував їздити на заробітки закордон. Проте, коли приїжджав додому, то його поведінка суттєво відрізнялася від тієї, що була на початку відносин. Він почав часто пропадати у друзів, зазирати у чарку. Дочці абсолютно не приділяв часу. Оленка більше не чула ніжних слів від чоловіка, у її сторону лунали одні докори, образи, погані слова.
Віктор не залишив жінку і дитину, проте щодня нагадував їм, хто в хаті господар і хто їх годує. Оленка добре усвідомлювала, що вона є тягарем для чоловіка, не може задовольнити багатьох його потреб. Мовчки зносила всі обіди, а коли була сама вдома, гірко виплакувала все, що на душі.
Одного дня подзвонив домашній телефон, Оленка на інвалідному візку підняла трубку. По тій стороні незнайомий голос звинувачував її Віктора у тому, що він має стосунки з чужою одруженою жінкою, в якої, між іншим, троє дітей! Оленка більше нічого не могла і не хотіла слухати. Як виявилося, телефонувала свекруха Вікторової коханки. Поки син знаходився закордоном, невістка розважалася…З Оленчиним Віктором.
Віктор абсолютно не каявся, вважаючи, що робить все правильно. Він принижував Оленку словами, вчинками. Щодня пропадав, міг не прийти зовсім ночувати, ховався під час телефонних розмов, витрачав гроші на іншу жінку. Олена з кожним днем почувала себе гірше і гірше. Невдовзі вона зовсім злягла. Одного теплого серпневого ранку жінки не стало…
Віктор, похоронивши жінку, подався знову закордон на роботу. Проте, надовго його не вистачило. Колеги по роботі через місяць привезли чоловіка назад додому. Віктора було не впізнати: небритий, невиспаний, виморений, лице аж почорніло.
Батьки Віктора направили його до невропатолога, а потім – у психоневрологічний диспансер. Довгий час лікарі робили все можливе, щоби витягнути чоловіка з депресії. І їм це вдалося.
Після виходу з лікарні, Віктор зайшов у пусту квартиру, бо дочка тоді уже була студенткою в іншому місті. Його погляд впав на спільні сімейні фото, Віктор тихенько заплакав. Лиш тепер до нього дійшло, скільки болю та образи він завдав рідній жінці. Вона і так страждала фізично, то ще й потерпала від душевних образ. Чоловік усвідомив, наскільки не цінував того, що мав. Скільки часу він провів не з тими людьми, що потрібно. Скільки слів не сказав жінці… Скільки раз забував про неї, не цікавився, просто плював у душу…Але уже було надто пізно. Час не повернеш назад.
