З віком життя стає все менш насиченим, і такі буденні речі, як просто тепла зустріч із друзями є вже недосяжними мріями…Хтось вже не може навіть спуститись до під’їзду чи вийти у двір пограти в шахи, хтось дуже хворіє, щасливчиків забрали до себе на опіку діти, а когось і навпаки відправили на опіку подалі. Старшим людям треба допомагати насолоджуватись життям, але кому ж з молодих це цікаво, вони повні своїх турбот…
Була звичайна субота і я крізь товсті лінзи окуляр читав улюблену газету, аж тут до кімнати зайшла старша онука.
– Дідусю, швидше збирайся! Везу тебе в цікаве місце.
Ну от, подумалось тоді мені, настав і мій час дати дітям спокійно жити без зайвих турбот. а самому доживати віку в будинку престарілих. Я не мав ні образи, ні злості. Просто було трохи суму, що я вже не потрібний улюблений дідусь, який навчив плавати і пірнати, а старий тягар. Без питань мовчки зібрався і вийшов з рідної квартири за Олесею.
З тих пір, як дочка з чоловіком перебрались за кордон, то я розумів, що старий дідуган зовсім не підходяща компанія для двадцятирічної онуки, яка переїхала з гуртожитку в квартиру батька, де прицепом жив я. Тож рано чи пізно настав би такий момент. То ж я просто насолоджувався останнім “вільним” весняним промінням сонця і думав, як то воно буде, у новому “домі”. Згадав рідний будинок у передмісті, який будували з жінкою півжиття, а потім продали, щоб подарувати онуці на 18 років новеньку машину і оплатити навчання, наш сад і віранду, теплі літні вечори і зимові свята, коли з’їжджалась вся велика родина, собаку Бакса…Пустив зрадливу скупу чоловічу сльозу, та швидко втер, щоб не засмутити ще Олесю, їй ж також непросто таке рішення далось.
– Приїхали, дідусю, прошу на вихід.
Виходже з машини, дивлюсь, а тут прямо царські якісь хороми, а не будинок престарілих, аж посмішка якась мигнула на обличчі. І територія велика, і будиночки охайні такі, все чистенкo і зі смаком, так сучасно. Подумав собі, скільки ж то діти платитимуть за це. Мені ж старому, і щось простіше підійшло б.
– Олесю, серденько, а дзвонити хоч можна буде звідси тобі? Чи може ти приїдеш якось на Новий Рік хоч навідати мене?
Не витримав і запитав в онуки, і знову та скупа горошинка побігла по щоці.
– Дідусю, ти що таке кажеш. Звісно, то ж гольф-пансіон, а не в’язниця. Ти ж, пам’ятаю, розповідав, що в тебе мрія з дитинства навчитися грати у гольф. То я придбала тобі путівку, сама гроші заробила! І чого б то мені провідувати на Новий Рік тебе, тут ти лише на весну, а новорічні свята вдома будемо разом зустрічати.
Я аж валізку малу свою впустив з рук і міцно, як в дитинстві обійняв онуку. І як то вона запам’ятала, і гроші сама заробила, то ж навчається і днями, і ночами! А я, старий дурень, таке подумав на рідну онуку, що спекатися хоче мене.Вірте в добро, робіть добро і буде вам добро! Бо є ще на світі добрі люди, які пілкуються про інших і роблять їх щасливими.
