Я працюю вчителем уже десять років. За цей час маю чималий досвід, бо ситуацій у шкільному житті ой, як багато. Батьки відправляючи своїх найдорожчих дітей у садочки, школи чи позашкільні гуртки цілком і повністю довіряють їх життя нам – вчителям. І ми повинні виправдати покладену на нас довіру.
Вибір навчального закладу зазвичай триває довго. Батьки обирають його за різними критеріями: рейтинг школи, вчителі, умови, наповненість класів, харчування, матеріально-технічне забезпечення кабінетів, розташування від дому – усі ці фактори впливають на остаточне рішення, де бути навчатися дитини.
У нашу гімназію діти поступають після успішного складання вступних випробувань з математики та української мови, а після цього ще є співбесіда адміністрації закладу із батьками учня, аж після проходження усіх цих етапів успішно вступники можуть стати нашими ліцеїстами.
Згадую історію однієї сім’ї, яка довго обирала навчальний заклад для своєї донечки і їх вибір зупинився на нашій гімназії. Після звичайного робочого дня пані Тамара прийшла забрати свою Аню додому. Зазвичай вона вчасно виходила після завершення останнього уроку, але того дня – ні. Мама прочекала п’ять, десять, двадцять хвилин, та Ані все не було. Пані Тамара занепокоєно подзвонила до мене, як класного керівника, чи я не знаю де її дитина, я відповіла, що зараз з’ясую.
У середину до навчального закладу батьків без пропуску чи супроводу вчителя у нас не пропускають, для безпеки учнів. Я перетелефонувала до мами й сказала, що все гаразд, Аня затрималась у роздягалці та вже виходить до неї.
Увечері пані Тамара написала чи мені зараз зручно розмовляти, я одразу їй перетелефонувала і вона дуже емоційно почала розповідати, яка ситуація сьогодні виникла у школі.
Учні на останньому уроці трудового навчання заховали речі Ані, вона їх шукала пів уроку, а вчителька не зробила зауваження, не сказала повернути речі учениці, а навпаки поставила негативну оцінку і записала зауваження у щоденник: «Не працює на уроці!»
Мама Ані була просто обурена такою ситуацією із вчителькою, дітям зрозуміло, що не дивувалася, бо їх пустощі завжди були, є і будуть. Усі дорослі колись були маленькими, але вчинок вчителя – їй незрозумілий. Я заспокоїла її й пообіцяла, що з’ясую все наступного дня.
Я, як мама, розумію незадоволення пані Тамари, адже вона відправляє донечку до школи, щоб вона здобувала знання і знаходилась у безпечному середовищі, за що, до речі, платить не малі кошти.
Наступного дня я підійшла до вчительки, все пояснила. І вона була здивована, адже Аня не розповіла їй про ту ситуацію, а просто крутилася, розмовляла з однокласниками й нічого не робила. Сказала, що на наступному уроці обов’язково виправить негативну оцінку.
Ми дуже часто робимо поспішні негативні висновки, не з’ясувавши всіх деталей, а вони іноді можуть бути вирішальними.
