Я доросла і самостійна жінка. Любляча бабуся та турботлива мама. Та біографія у мене не проста. Маленькою дівчинкою мою сім’ю покинув батько. Виховувала мене лише мама і бабуся. Про тата не знаю майже нічого. Та вже і не маю кого розпитати, бо рідні померли рано. У двадцятирічному віці я залишилася сама. Коли мені виповнилось двадцять три роки я познайомилася із старшим за мене чоловіком.
У нас почались романтичні стосунки. Це моє перше кохання. Все так швидко розвивалось. Я завагітніла. Коли повідомила коханому про цю новину, то почула, що це мої проблеми. Йому діти не потрібні і він має сім’ю.
Коли я про це дізналася, то була у розпачі. Не знала що мені робити, куди йти і в кого просити допомоги. Але все ж народила здорового хлопчика Артема. Виховувала його сама, було по-різному: і радісно, і сумно, і легко, і важко. Але ми справились.
Зараз мій син дорослий має власну сім’ю, працює айтішником на американську компанію. Заробляє добре. А в мене і серце тішиться за нього.
Я завжди знала, що не маю на кого покластися, що все мушу зробити сама для сина і для себе. Бо просто так на голову нічого не впаде. В мене нема батьків і близьких родичів, які можуть прийти на допомогу, у будь-який момент. Як у моїх подруг.
Синові намагалася дати все і навіть більше. Одяг, іграшки, відпочинок – словом, все, що мали його однолітки. Закладала найкращі риси людяності, щоб виріс достойним чоловіком і мені опорою на старість.
Якось прогулюючись у парку, я зіштовхнулася із незнайомцем. Я обурилась і сказала, щоб дивився куди йде. Він нічого не відповів, лише усміхнувся у відповідь. Я пройшла ще кількасот метрів і сіла на лавочку біля озера. Через хвилин десять той незнайомець підійшов до мене і пригостив морозивом. Сів поруч і ми розговорилися. Микола мій ровесник. Він ніколи не був одружений і дітей немає.
Ми обмінялися телефонами. Почали спілкуватися, бо двоє одинокі старі, які знайшли співрозмовника один в одному. Разом ходимо на прогулянки, у кіно, у гості один до одного. Аж тут одного дня, коли ми гуляли. Микола запропонував переїхати до нього. А я і погодилась.
От уже місяць живемо разом. Мені дуже незвично, бо звикла тривалий час жити сама. Готувати лише для себе, прибирати за собою. А тепер все треба робити за двох. Микола допомагає, але це все зовсім по-іншому.
Але з іншого боку у хаті є чоловік, який може полагодити все, принести важкі пакети із базару. Та є ще один великий фактор, який мене дратує – це його хропіння уночі. Можливо я вже і придираюся до нюансів. Може поживеться і звикнеться. Не знаю, а як вважаєш ти ?
