Мене звати Олег, мені тридцять два, я маю свою родину. Також у мене є сестра Олена, вона менша за мене, нещодавно вийшла заміж. Росли все дитинство в селі, а коли вже поїхали на навчання — залишилися у місті…
Ще в дитинстві я помічав, як до Олени було більше уваги, ніж до мене. Напевно через те, що вона була менша, і взагалі дівчаток люблять більше…Така несправедливість мене дуже ображала…Оленка виросла дуже ледачою та розпаскудженою дівкою, як тільки її чоловік терпить?
Але річ зовсім не про це…Кожного року мама просить мене приїхати їй допомогти садити картоплю, а коли вже приходить час збирати врожай — матір дає нам декілька мішків, і її цілком вистачає нам на споживання. Я звісно ж допомагаю матінці, але не тому що вона дає мені картоплю, хто ж як не я їй ще допоможе?
Від сестри допомоги не дочекаєшся! Скільки разів мама просила її допомогти на городі, так вона кожного разу казала, що дуже зайнята, і в неї не має часу…Але коли приходить час збирати врожай — сестра тут як тут. І справи всі швидко в неї закінчуються, яка ж вона хитра…
Якось я не витримав і зірвався на сестру, мені набридла її брехня та ледарство.
– Та хоч би мала сором брати у матері продукти, ти ж ні разу не приїхала допомогти це все саджати! Як картоплю нещодавно копали, то в тебе справи були серйозні, чого ж ти прибігла, як мама подзвонила забрати врожай? Кожного року одне і те саме, одні й ті самі відмазки! Та скільки можна? – я дуже роздратувався, дружина мене ледь заспокоїла…
– Синку, не сваріться…- тихо сказала ненька.
– Мамо, ви все життя їй потурали! А допомоги від неї ніколи не дочекаєтесь! Як ви цього не розумієте? – я вже був переходив на крик, але дружина мене зупинила.
Дуже тоді образився на матір, зібрав речі й поїхав назад у місто. Сестра і словечка не вимовила на моє невдоволення. Ну і нехай! Не приїду я більше сюди допомагати…
